Натиснувши стрілку вгору і перевівши активний запис на «Мама», я натиснув кнопку виклику.
— Алло-о, — відповів мені молодий, дзвінкий і точно не мамин голос.
— Алло, — машинально відгукнувся я, а потім подивився на екран телефону.
На ньому висвічувалося «Марина». Я розгубився, адже наміру телефонувати їй зараз не мав, і вже зовсім зібрався натиснути кнопку відбою, як вона вимовила:
— Говоріть, будь ласка, я вас слухаю.
Ці слова, що пролунали здалеку, змусили мене змінити рішення.
— Алло, — знову сказав я в трубку. — Марино, вітання, це Андрій, той, який...
— Так-так, — защебетав її голос. — Я вже зрозуміла. Привіт, Андрію! Рада вас чути. Як ви, вже роззнайомилися, увійшли в курс справ?
— Так, все гаразд, — відповів я. — Все-таки ось вирішив подзвонити, щоби порадитися.
Я намагався вигадувати на ходу і ніс нісенітницю про те, як мені важливо з нею поговорити і як мені хотілося б діяти правильно. Кілька разів я вже збирався визнати, що, дідько бери, я мамі дзвонив, а ваше ім’я поруч опинилися в телефонному записнику, а тепер мушу вигадувати казна-що, хоча, взагалі-то, не потребую порад і допомоги. Утім, це було б якось безглуздо, і я говорив і говорив, повторював щось, а потім замовк.
— Гаразд, — сказала вона. — Це ж не забере багато часу, правда? Я люблю іноді випити капучино в кав’ярні «Шоколадниця» на розі Володимирської і Саксаганського, знаєте її? Може, після роботи? Із сьомої до пів на восьму? Потім мені треба додому. Пасує?
— Пасує, — машинально відповів я.
— Чудово, тоді до зустрічі.
— До зустрічі.
Я не клав слухавку, ніби потрібно було сказати щось іще.
— До побачення, — зрештою сказала вона, і залунали короткі гудки.
Я подивився на телефон, натиснув кнопку завершення дзвінка й промовив уголос:
— До побачення.
Несподівано у мене з’явилися плани на вечір. Я знову відкрив телефонний записник і знайшов запис «Мама». Поруч із ним красувався інший — «Марина». Я вирішив, що зателефоную мамі пізніше.
Увечері я вийшов з роботи рівно о шостій, що було досить нетипово для мене. Зазвичай я засиджувався до сьомої-восьмої вечора. Незвично теплий жовтневий вечір надавав енергії, і я прямував до машини, розмахуючи портфелем і наспівуючи собі під ніс мелодію якогось нав’язливого, тимчасово популярного хіта з текстом із десяти слів. Я завів мотор і почекав, поки він запрацює легко і ледь чутно, натиснув педаль газу і різко рушив з місця. З радіо лунала приємна музика, додаючи гарного настрою.
У центрі обійшлося без істотних пробок, і вже за чверть сьома я припаркувався біля призначеного місця. Вийшов із машини і зрозумів, що оскільки зустрічі судилося відбутися, то потрібно провести її максимально продуктивно. Тож хвилин зо п’ять ходив вулицею і загинав пальці, підшукуючи питання, які могли би прояснити мені ситуацію щодо роботи.
Залишалося ще хвилин десять до призначеного часу, і я подався усередину. Відкривши важкі скляні двері, потрапив у затишне приміщення в темно-коричневих тонах, що виправдовували шоколадну назву закладу.
Я роззирнувся, навіть не сподіваючись, що вона прийде раніше, аж раптом побачив усміхнене обличчя, знайомий темно-рудий чубчик і ямочки на щоках.
— Що будеш? — запитала вона.
— Я б кави випив, — відповів я.
— Підтримую, і я теж.
— Дві кави, будь ласка, — сказав хлопцеві-офіціанту.
— Щось до кави? — поцікавився він, пропонуючи збільшити замовлення.
— Поки що ні, — відповів я і повернувся до Марини.
Розмова завелася якось сама собою і стосувалася всього на світі.
Іноді так буває, що розумієш людину з півслова чи з півруху. Часто це є передбачуваністю, та все ж існує шанс і на те, що вдасться поєднати легкість порозуміння зі здатністю дивуватися.
Ми легко перескакували з теми на тему, забувши про початкові цілі зустрічі, і замовили вже по третій чашці кави.
— Як цікаво, в дитинстві Новий рік — це най-найкраще свято, — казала Марина. — Найвеселіше та довгоочікуване. Містичне, бо начебто і чуєш голос знайомої людини в костюмі Діда Мороза, а все одно здається, що це справжнісінький чарівний Дід Мороз. А потім виростаєш, стаєш дорослим, заклопотаним, але все одно чекаєш чогось від Нового року. Готуєшся. А настрій вже не той. Чекаєш, що зараз буде так само весело, як тоді, тамуєш подих. І не те. А втім, це — найкраще дитяче свято. А у тебе як?