— Ваша кава, — сказав офіціант, зводячи брови. Мабуть, дивуючись, що за півтора місяці до початку зими люди спілкуються на новорічні теми.
— А мене в дитинстві завжди цікавила Снігуронька, — сказав я. — Адже Дід Мороз був символом Нового року, а на Снігурку ніхто особливо й уваги не звертав. І ще Дід Мороз завжди залишався веселим і життєрадісним. А Снігуронька була інша — сумовита. Вона була ніби несамостійною, лише доповненням до Діда Мороза. Мені здається: якби вона прийшла одна, то всі б невдоволено заулюлюкали і загули, що такий Новий рік їм не потрібен. І прогнали б її, сказавши, щоби приходила з Дідом Морозом. А от якби Дід Мороз прийшов один і сказав, що сьогодні Снігуроньки не буде, то ніхто не схвилювався б. Не буде цього року Снігуроньки, то й обійдемося без неї. І мені завжди хотілося, щоб до мене прийшла вона. Щоби пролунав дзвінок у нашій квартирі, мама пішла би відчиняти двері, зайшла б у кімнату зі здивованим обличчям і сказала:
— Тут до Андрійчика Снігуронька.
Вдивлялася б у її відкрите обличчя, намагаючись зрозуміти, хто ж це. І в кімнату, де ми всією сім’єю сиділи, увійшла би вона. У тоненькому біло-блакитному пальті, з довгим білим волоссям, яке спадало б майже до землі. Вона б терла свої пальці, намагаючись зігрітися, і говорила:
— Я тут посиджу трохи з Андрійком, погріюся.
І сіла би біля мене, ми пили би разом чай, і я розповідав би їй, що хочу, щоб у нас вдома жив птах. Ворона. Велика розумна чорна ворона. Тому що мені вони дуже подобалися, але я точно знаю, що ворону батьки не захочуть. Та й взагалі я ніколи не чув, щоб у когось вдома жила ворона.
— Ти правий, — задумливо сказала Марина. — У Снігуроньки десь всередині є якась особлива печаль, і ніхто не може дізнатися, що ж із нею таке.
— Але одного разу я таки зустрів Снігуроньку, — серйозно сказав я. — Хочеш послухати, як це було?
— Хочу, — відповіли мені ямочки на щоках.
Історія про справжню Снігурку
Мама повела мене в театр на ялинку. Я довго чекав цього, але коли ми прийшли, я трохи зніяковів. Навколо бігали незнайомі рожевощокі діти. Вони кричали й верещали, а мене всередині наче щось скувало. Тримало мене і не відпускало. Я підняв голову вгору, подивився на маму і зітхнув.
Ми пішли до гардероба. Там було мало місця і надто багато людей. Усі штовхалися і намагалися здати свої речі. Мама сказала, що потрібно зачекати, доки черга поменшає. Мені кортіло скоріше йти в зал, бо я переживав, що там вже все починається. Та ми стояли і чекали своєї черги.
Одяг приймала жінка з дуже білою шкірою і довгим світлим волоссям. Я подивився на неї — й одразу зрозумів, що це Снігуронька. Це було зрозуміло якось саме собою. Я одразу ж заспокоївся, адже не почнуть вони виставу без Снігуроньки. На гардеробницею ніхто не дивився: усі шуміли і сміялися, намагалися скоріше позбутися важких пальт, шуб і курток.
Нарешті мама потягнула мене за руку, і ми стали просуватися до Снігуроньки. Мама на ходу стягувала з мене пальто. І ось ми дісталися до стійки, за якою приймали одяг. Я звів очі й зустрівся зі Снігуркою поглядом. У неї була сліпучо біла шкіра. Снігуронька посміхнулася мені, а мама простягла їй наші пальта. Нас швидко відтіснили від стійки інші люди зі своїм одягом.
— Ходімо шукати наші місця, — сказала мама.
Ми пішли, я обернувся ще раз, але Снігуроньки вже не побачив.
А потім відбулася новорічна вистава. І там теж були Дід Мороз і Снігуронька. Але несправжні, я це відразу зрозумів. А в гардеробі нам повертала одяг вже інша жінка.
— А куди поділася попередня гардеробниця? — запитав я у мами.
— Здається, була ця ж, — сказала мама. — Тобі сподобалася вистава?
А вже за кілька днів був Новий рік. Увечері я сидів перед телевізором і відчував, що не хочу рухатися. Тато підійшов і помацав мій лоб.
— Та в нього ж температура! — голосно промовив він так, щоби мама почула.
Вона примчала з кухні, доторкнулась губами до мого лоба — і одразу побігла за термометром.
Я сидів під пледом і дивився на картинки в телевізорі. У тілі відбувалося щось дивне, ніби хтось щось скручував усередині мене, але не знаходилося сил поворухнутися. Яскраве світло било в очі, а звуки навколо то пригасали, то ставали голоснішими.
— Потрібно обов’язково дочекатися Нового року, — вперто шепотів я собі. — Ось зараз тільки на секунду закрию очі, а потім знову розплющу.