Коли я розплющив очі, то спершу не міг втямити, чому так темно. Я лежав у своєму ліжку. Прислухався до звуків і зрозумів, що вся квартира занурилася в сон. Отже, Новий рік вже закінчився. Я вкрай засмутився. Хотілося плакати. От чому так? Адже я так чекав, коли настане той самий момент, коли голосно вистрілить пробка від шампанського, і дорослі закричать одне одному: «З Новим роком!» А бабуся піде відчиняти двері квартири, щоби впустити Новий рік. Чому не розбудили мене? Чому забули?
Я стиснув губи і схлипнув. І тут почув чийсь подих. Я повернув голову і побачив тонку незнайому постать, що сиділа на краю мого ліжка. Спершу я перелякався і збирався закричати і покликати батьків. Однак одразу зрозумів, що постать дивиться в бік вікна, і вона не зробить мені нічого поганого.
— Поглянь, — сказала вона, не обертаючись, — які прекрасні ці квіти.
Я глянув на вікно. Воно підсвічувалось з вулиці жовтуватим світлом ліхтаря. Хтось невидимий тонким пензлем вимальовував блискучі візерунки на склі. Дивовижні білі квіти розцвітали за вікном.
Постать розвернулася до мене. Навіть у темряві я впізнав її.
— Ти ж Снігуронька? — обережно запитав її.
Вона посміхнулася і кивнула.
— А я пропустив Новий рік, — сумно зітхнув я. — А ти ще не полетіла далі?
— Затрималася ненадовго, — знову посміхнулася вона. —
Скоро полечу.
— Я захворів, а тато з мамою забули про мене.
— Ні, не забули, вони люблять тебе, просто ти захворів, і вони не хотіли тебе будити.
— Але я ж не встиг загадати своє бажання!
— А чого б тобі хотілося?
— Мені хочеться стати дорослим!
Снігуронька зітхнула, повернулася у бік вікна і сиділа так мовчки якийсь час. Потім обернулася до мене і посміхнулася. Я не бачив її обличчя виразно, тільки контур, але точно знав, що вона посміхається.
— Гаразд, — сказала Снігуронька. — А тепер тобі потрібно поспати. Вранці тебе чекатимуть твої подарунки. Тож заплющуй очі, а я тобі буду снитися.
Я заплющив очі, і відчув, як вона поправляє моє ковдру. А потім наблизилася і поцілувала мене в чоло. Палючий холод скував моє тіло. Мені було і жарко, і холодно одночасно.
Я розплющив очі. Моє чоло торкалося холодної поверхні скла. З висоти п’ятого поверху відкривався вид на вулицю: неспішно переміщалися машини, люди йшли до продуктового супермаркету, темні вологі плями розпливлися асфальтом, голі сірі дерева заснули в очікуванні весни. Внизу стелився густий туман. За спиною монотонно стукали по клавіатурі комп’ютера чиїсь пальці.
Я відсунувся від вікна і потер рукою захололе чоло. Скоро Новий рік. Для мене він вже тридцять п’ятий. До свята залишилося кілька днів. Схоже, що і цей рік ми зустрінемо без снігу, а мороз не малюватиме на склі химерних візерунків.
І цей дивний невластивий зимі туман застеляє вулицю.
До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Він зупинився, і з нього почали виходити люди. А тролейбус усе стояв і не від’їжджав. Було видно, що там щось відбувається, наче вивантажують великі важкі речі. Нарешті тролейбус поїхав, а на зупинці залишилися люди з лопатами і сірими металевими візками на великих колесах.
Вони щось недовгий час обговорювали, перейшли дорогу і вишикувалися біля нашого офісу поруч із дорогими лімузинами VIP-стоянки. А потім взялися за роботу. Загрібали лопатами густий туман і складали його у візки.
Поступово туман розсіювався. Він раз за разом норовив вилізти з візків, але робочі прибивали його зверху лопатами.
І ось туману майже не залишилося. Лише окремі його клапті почіплялися за голі гілки кущів і бетонні бордюри. Робочі поклали лопати зверху на візки і повезли їх через дорогу до зупинки. Вони жваво розмовляли і сміялися. Повз них проходили люди й несли до офісу важкі білі пакети з супермаркету.
Один із робітників з візком зупинився, зняв із себе шапку, провів по лобі тильною стороною долоні, витираючи піт, і підвів голову. Він стояв далеко, але чомусь я був упевнений, що він дивиться на мене. Ми зустрілися поглядом, і я зрадів і посміхнувся. Він помахав мені рукою і кілька разів беззвучно вимовив якісь слова.
— З Новим роком! — пролунав у мене в голові незнайомий голос.
До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Робочі почали завантажувати в нього візки. Поруч проїздили машини, пішоходи переходили дорогу. Нерухомо застигли сірі гілки дерев.
Тролейбус від’їхав і повіз із собою робітників. Я помахав йому вслід рукою і беззвучно сказав: