— З Новим роком!
На склі залишався витягнутий в сторони овальний відбиток мого чола. Я заплющив очі і нахилився вперед.
Голову обдало холодним жаром.
Була ніч. Переді мною слалося снігове поле. Я йшов по ньому, а коли обернувся, то не побачив за собою слідів. Поруч зі мною повільно кружляла в танці дівчина з дивовижно білим обличчям.
До Нового року залишилися лічені дні.
Марина серйозно дивилася на мене, коли я закінчив говорити. Її погляд застиг, і я невпевнено прокашлявся:
— Це ніби все, — сказав я.
— Так, я зрозуміла, — тихо відповіла вона. — Я просто все ще там, поруч з цією танцівницею. У мене навіть руки замерзли. Спробуй.
Я доторкнувся до її руки своєю, але одразу відсмикнув. Вона була неприродно холодною. Простягнув свою руку знову і поклав зверху на її пальці. Мені здавалося, що вони поступово почали відігріватися. І нарешті я не відчував ані тепла, ані холоду. Схоже, наші пальці вже мали однакову температуру, і якби я заплющив очі, то не зміг би точно сказати, де закінчується моя рука і починається її.
Я подивився на свої пальці — і ситуація здалася мені незручною, тому я зніяковіло відсунув їх до себе і знову подивився в обличчя Марині. Воно залишалося так само серйозним.
— Колись і я розповім собі одну із своїх історій, — вимовила нарешті Марина.
Ямочки на щоках знову з’явилися. Вона посміхалася і чекала на мою реакцію.
— Розповідай, — сказав я і посміхнувся у відповідь.
Цієї миті з її сумки почувся дзвінок мобільного. Марина швидким рухом дістала його і сказала в слухавку:
— Алло, так, зараз їду, за півгодини буду. Так, бувай.
Натиснула кнопку відбою дзвінка і подивилася на дисплей.
— Ого, вже пів на дев’яту, — здивувалась вона. — Тому сьогодні вже ніяк. Якщо колись зустрінемось, то вже з мене історія. До речі, здається, я тобі нічогісінько щодо роботи не розповіла. Та пробач, мені потрібно бігти.
— То, може, справді наступного разу? — я з надією подивився на Марину та її реакцію.
Вона склала великий і вказівний палець кільцем, піднесла до ока і підморгнула.
Цієї миті до нас підійшов хлопець-офіціант, зібрав порожні чашки з-під третьої для кожного з нас порції кави і саркастично поцікавився:
— Повторити?
— Ні, — відповіла Марина і полізла в сумку у пошуках гаманця.
— Я заплачу, — сказав я.
Вона припинила пошуки і сказала:
— Гаразд, тоді я наступного разу пригощаю.
Закинула тонкі ручки сумки на плече і побігла до виходу. Я хотів сказати щось наостанок, але лише злегка махнув рукою услід постаті, що віддалялася.
— Рахунок, будь ласка, — попрохав я офіціанта і глянув на годинник.
Хвилинна стрілка завмерла неподалік від цифри «шість». Ми проговорили понад півтори години, які пролетіли незвично швидко. Я розплатився за рахунком і окинув кав’ярню поглядом. Більшість столиків були зайняті. Розслаблені люди весело щебетали. Здається, всі вони прийшли вже після мене. Невідомі мені люди, з якими ми перетнулися в цій точці часу і простору.
Я вийшов на вулицю. Коли заходив до кав’ярні, місто тільки починало згасати разом із променями призахідного сонця, а тепер вже повністю занурилося у вечірній морок, заспокоїлося і розслаблено бурмотіло свою індустріальну лаунж-музику.
Зробивши кілька глибоких вдихів і наповнивши груди міським вечірнім смогом, я повернувся до свого звичного стану, попрямував до машини і рушив додому.
Натиснув кнопку дзвінка. Оля відкрила двері і уважно подивилась на мене. Мені здається, вона трохи здивувалася. Ніби у мене на обличчі щось було не так.
— Привіт, — сказав я і поцілував її в щоку.
— Привіт. Втомився? — запитала вона.
Я прислухався до свого стану і відповів:
— Ні.
— Це добре! — зраділа Оля.
— Напевно, адаптувався.
— Хочу запросити тебе на вечерю, — загадковим тоном сказала вона, почекала моєї реакції і після паузи продовжила. — У ресторан. Післязавтра.
— Ого! — здивувався я. — Скажеш, на честь чого?
— Ні-і, не зараз, — вона похитала головою. — Тільки післязавтра.
І дзвінко розсміялася. Її очі блищали маленькими іскорками.
— Може бути, це на честь... — почав було я, але вона легенько вдарила мене в груди маленьким кулачком:
— Мовчи, не вгадуй завчасно. Все одно не скажу.
Ми вечеряли, згадували якісь історії з минулого, я розповідав про свої робочі плани, але потім раптом подумав, а що ж це за історія, яку Марина не розповіла. Я задумався, згадуючи гіркуватий смак кави в кав’ярні й усміхнені ямочки на Марининих щоках.