Через півтора роки Михайло з Ірою одружилися. Їхній перший поцілунок припав на ту ж дату, що і у Володі з Олею.
Михайлова робота хірургом не дозволяла їм проводити разом багато часу. Він старанно працював, брався за складні операції, швидко став відомим і почав заробляти пристойні суми грошей. Іра пишалася ним і його професією, захоплено дивилася на нього своїми величезними очима. Проте у відповідь не отримувала того ж. Михайло часто бував неврівноважений, кричав на неї, гримав дверима, йшов, не ночував удома чи то у справах роботи, чи просто так. Додому повертався добряче напідпитку, лягав поруч із нею на ліжко і лежав нерухомо, втупившись у стінку.
Через три роки спільного життя Михайло подав документи на розлучення. Іра гірко плакала і намагалася з’ясувати, що не так, але він відрізав, що не любить її, і вона замовкла. Зібрала свої речі і повернулася до батьків.
Розлучення друзів прикро і глибоко вразило Володю і Олю. Вони тепер часто говорили про долю і про те, що їхні пари мали б завжди бути разом. Дивилися одне одному в очі і клялися, що з ними такого не станеться. Горнулися одне до одного в обіймах і шепотіли: «Ми завжди будемо разом».
Та лікарі повідомили Олі, що вона не спроможна мати дітей, і їхній життєвий план, намальований на багато років уперед, зруйнувався. Потрібно було вигадувати новий, але той старий, який пішов із реальності, який став казкою, був настільки кращим будь-якого нового, що на очі наверталися сльози.
Вона гнівалася на нього за його підтримку і співчуття, він із часом почав злитися на обставини і заодно на неї. Доля зняла свою маску і злостиво посміхалася.
Оля вирішила, що для порятунку їхнього шлюбу потрібне випробування, яке їх об’єднає. Божевільна навіжена ідея.
Вони іноді їздили в гори, і от вона запропонувала піти до старої польської обсерваторії на горі Піп Іван. Піднятися туди 30 грудня. У день першого поцілунку. Через п’ятнадцять років.
— Ми будемо стояти на висоті дві тисячі метрів, холодний вітер обпікатиме нас. І це буде Другий Поцілунок. Наш другий шанс.
«Яке шаленство, — подумав він. — Це нерозумно і небезпечно. Гори взимку — це непередбачуваність і жорстокість природи. Це випробування для спортсменів, а не звичайних людей. Та нас і не пустить туди ніхто».
Проте його очі загорілися, і в них знову з’явилася та сама іскра, яка, здавалося, вже зникла назавжди.
— Так, — відповів він.
Вони готувалися два місяці. Гартували свої тіла, підвищуючи фізичні навантаження, збирали спорядження для ночівлі в зимових горах, захоплено дивилися одне на одного.
— Ти боїшся? — питав Володя.
— Так, — відповідала Оля.
— Моя маленька, — ніжно говорив він.
Вона тонула в його обіймах, її волосся ковзало по його грудях, він хрипко стогнав, вона вигиналася, він проводив пальцями по випнутих ребрах.
У якісь моменти йому хотілося відмовитися від їхньої ідеї, але він розумів, що шляху назад вже немає. Він бачив її божевільний погляд, її тремтливі губи і розумів, що вимовити таке означало б убити все, що є між ними.
Двадцять восьмого грудня вранці вони зійшли на перон вокзалу в Івано-Франківську. Повз них проходили якісь люди. Компанії приїхали переважно, щоб покататися на лижах, попаритися в лазні і відсвяткувати Новий рік.
Вони доїхали до Ворохти, а там знайшли чоловіка з «уазиком», з яким домовилися заздалегідь.
— Навіщо вам туди пертися зараз? — кивав він із докором. — Я вас зареєструю в рятувальній службі, — попередив, прощаючись.
Він відвіз їх у селище Буркут, де залишив у свого знайомого на ніч.
Вранці двадцять дев’ятого грудня вони розпочали своє сходження на вершину Піп Іван. День був ясний і морозний.
Спершу здавалося, що сходження буде відносно легким. Сніг весело скрипів під ногами, рух дарував відчуття тепла. Та згодом прийшла втома. Важке дихання і біль в ногах. Вітер заважав нормально дихати. Дзвін у голові не давав думати. Слабкість вбивала волю.
Через кожні десять метрів вони зупинялися. Легені впиралися в грудну клітину, серце било з усіх сил, ноги відмовлялися підніматися над покровом снігу, застрягаючи в ньому або боляче вдаряючись об камені. А вони продовжували йти, ніби від цього сходження залежало їхнє подальше спільне життя. Спершу вони це вигадали, потім у це повірили, і тепер відступ означав би зраду самих себе. Дійти до того каменя. Підійти до того замету. Оля лягала на сніг, а він благав її підвестися. У певний момент вона сказала, що хоче спати. Володя благав: «Ні!» — і засинав разом із нею. З останніх сил він якось розклав намет і запалив тремтячими руками пальник. Затягнув Олю до намету і впав поряд із нею. Він майже не відчував кінцівок, але всередині було тепло.