— Тут така справа. Господар поїхав за кордон. Надовго. І доручив здати квартиру. Гроші треба класти на банківську картку.
— Нехай, — знизав плечима я. — А як йому телефонувати, якщо трапиться щось?
— Є телефон його племінника, свого він не залишив.
— Добре, хай буде так.
І ось тепер я тут живу. Перший тиждень на цьому місці.
Стягую з ноги лівий черевик, впираючись правою ногою в його п’яту, а правий знімаю вже рукою. Проходжу в кімнату, звільняюся від куртки і кидаю її на стілець. Сідаю в крісло й витягую ноги. Знаходжу десь під собою пульт від телевізора і з силою тисну на верхню червону кнопку, знаючи, що треба, щоб вона увійшла глибоко, лише тоді телевізор включиться. Перемикаю канали, зупиняюся на випуску новин.
Накриваюся пледом і дивлюся в телеекран. Картинки змінюють одна одну. Після наших новин диктор переходить до міжнародних.
В Африці у Судані йде війна двох племен. Розмальований білою і червоною фарбою темношкірий хлопець з довгим чорним волоссям дивиться на мене і посміхається. Він піднімає спис і трусить ним у повітрі. «Треба ж, у них досі є списи», — міркую я. Хлопець наближається. Напевно, підходить до кореспондента. Його великі нерівні білі зуби — все ближче до мене. Його губи рухаються. Який безстрашний кореспондент. Як дивно: здається, я відчуваю дихання того чорношкірого хлопця. Здається, я готовий запропонувати йому жувальну гумку, щоб у цьому диханні було щось знайоме, замість запаху сухої трави, м’яса диких тварин, засмажених на багатті, щоби замість запаху свободи і сексу почути звичний аромат гумки Orbit. Звідки цей запах? Його губи шепочуть щось. Якесь слово. Він повторює одне й те ж саме слово. Я намагаюся читати по губах. Але звуку немає. Що ж він каже?
— Andre, — раптом чую це абсолютно чітко. — Андре... Андре...
Він заклично махає мені рукою, а я боюся поворухнутися. Потім все ж простягаю вперед руку, і він торкається її. Чорні вологі слизькі пальці торкаються моєї руки.
Я стою на величезній площі-галявині. Зверху нещадно палить сонце, і це анітрохи не краще за наш сьогоднішній мороз. Моє чоло вкривається потом.
— Андре!
Я не знаю, що це за мова, але все розумію.
— Сьогодні наша остання битва, найголовніша, я такий щасливий, що ти з нами.
Озирнувшись на всі боки, бачу, що з обох сторін площі стоять войовничо налаштовані люди. А ми перебуваємо в самому центрі. Вони дивляться на нас і кричать. Я відчуваю, що зараз від мого рішення багато залежить. Чи братиму участь у цій сутичці? У цій війні.
— Де наші? — запитую я його.
Він махає рукою в бік натовпу.
— Зараз почнеться битва, — говорить він. — Я готовий пожертвувати життям заради нашої перемоги.
Він на мить робиться серйозним, але потім знову розпливається в посмішці. Я раптом розумію, що його обличчя розмальовано русалками-танцівницями. Чому русалки? Вони посміхаються разом із ним. Що ширша його посмішка, що більше зморшок в куточках очей, то веселіші русалки. Вони регочуть і крутять хвостами.
— Я з тобою, — кажу впевнено.
Він сміється і починає якийсь дикий танець.
— Він із нами, — кричить він і підкидає списа. — Андре з нами.
Натовп з одного боку площі радісно здіймає списи. На іншому ж чується грізний гуркіт.
Він бере з землі іншого списа і подає мені. Я беру його, але почуваюся якось ніяково. Піт заливає мені очі. Тож кладу спис на землю, кажу йому: «Зараз!» і починаю роздягатися. Я роззуваюся, знімаю штани і сорочку, стягаю шкарпетки і залишаюся в одних трусах. Вони абсолютно невдалі. Просто інші я не встиг випрати. А ці широкі, зі смішними мультиплікаційними тиграми. Такий відповідальний момент, а я в цих трусах!
Дивлюся на нього, а він широко посміхається. А раптом це через мої труси? Русалки на обличчі верескливо сміються, вигинаючи хвости. Чому я не виправ інші труси? Адже у мене були ті, що просто чорні, без усіляких дурних малюнків, такі доречні зараз. Мені здається, що вся площа сміється з мене. Я відчуваю, як червона фарба заливає моє обличчя. Я хапаюся за свій спис. Я ненавиджу їх. Я ненавиджу свої труси. Свої смішні труси. І я ненавиджу всіх, хто посміє сміятися над ними.
Нічого, доведеться провчити їх. Піднімаю спис над головою й видаю дикий звірячий крик. Я готовий битися! Я готовий до бою. Озираюся на хлопця, щоб сказати «Вперед!» — і завмираю. Він дивиться вниз. Дивиться на мої труси і сміється. І його русалки також.