Володя з Олею прийшли на його похорони. Оля стояла за інвалідним візком, поклавши руку на плече Володі, і плакала. А Володя виголосив промову, у якій сказав про те, що пішла з життя людина, яка врятувала йому життя.
Головлікар лікарні у Верховині незабаром звільнився. Він увесь засмикався і часто хворів, сильно постарівши за короткий час. Ним запанували нервові розлади. Він боявся залишатися в темряві один і довго вдивлявся в кути приміщень, немов боячись появи дивного непроханого гостя. Усі пов’язували його поведінку з тією операцією, але не могли зрозуміти, що ж саме так його вразило.
Коли його запитували про операцію, він замикався і заглиблювався у себе. Адже з плином часу його первинні сумніви перетворилися у впевненість: необхідності в настільки радикальному хірургічному втручанні не було. Ноги можна було врятувати...
Я здригнувся всім тілом на її останніх словах і несподівано для себе самого вдарив кулаком по столу. Цей звук вивів нас обох із заціпеніння.
Вона зробила ковток з уже третьої за рахунком чашки кави, її обличчя набуло якогось винуватого вигляду.
— Чому він це зробив? — запитав я повільно і сам відповів: — Це заздрість. Нехай друг буде щасливий, але його щастя має бути менше мого власного. А коли я нещасливий, то нехай йому буде ще гірше, ніж мені.
— Вибач, якщо тобі здалося дивним те, що я розповіла, —
Марина склала пальці в замок перед собою. — Просто перебирала якось в голові знайомих і весь час думала: «Той махне рукою, ця не зрозуміє, той посміється». І не хотілося їм розповідати. А після твоєї Снігуроньки зрозуміла, що ти так не зробиш.
— Але як же він після цього жив? Адже сам він усвідомлював, що накоїв?
— Хто знає, — відповіла Марина. — Людина на диво винахідлива, коли шукає собі виправдання.
— Він же все зруйнував!
— Може, тобі здасться, що я скажу дурість, але не виключено, що навпаки: він усе врятував. Благі наміри можуть привести тебе в пекло, а лихі — інших у рай.
Я насупив брови, намагаючись збагнути її думку.
— Цей похід, звісно, дав би новий імпульс, але чи врятував би він їх? Я не знаю, все могло статися. Проте після втрати Володею ніг, вони точно знайшли одне одного — дві скалічені істоти: вона ніколи не зможе народити дитини, він ніколи не зможе ходити.
Мені не хотілося зізнаватися, що вона, можливо, розповіла свою історію не тій людині, адже я таки не зрозумів такої жертви та її необхідності. Утім, вона жила із цим довше за мене.
— Мені потрібен час, щоби подумати, — сказав я.
— Та ні, тобі не варто заморочуватися цим, — махнула рукою.
Ми сиділи мовчки, і я відчував, що не знаю, що іще сказати про почуте.
— До речі, мою дружину теж звати Олею, — з посмішкою перервав я мовчанку, намагаючись переключитися на іншу тему.
Марина майже з образою глянула на мене, але нічого не відповіла, від чого наше мовчання зробилося ще нестерпнішим, а мої слова здалися мені ж самому недоречними.
Я попросив рахунок, а Марина глянула на годинник.
— Треба бігти, — зітхнула вона і піднялася.
Наші щоки знову зустрілися, але цього разу це вже було прощанням.
— Стелефонуємося? Потім? — ніяково запитав я.
— Так, із задоволенням, — вона закинула неслухняне пасмо волосся за вухо і підбадьорливо кивнула мені.
Її обтягнуті колготками ноги впевнено покрокували до виходу, залишаючи мене наодинці з неприступною засніженою горою посеред спекотного літнього дня.
Ми сиділи в дорогому ресторані. Мені здається, в таких місцях необережний удар ножем по тарілці перетворюється на гулкий дзвін, який чують усі. Приємний інтер’єр, чемні офіціанти, дорогий посуд, терпкий аромат червоного вина на дні келиха, довга біла свічка на столі, фортепіано та її нове вишукане плаття.
Я замінив би в цьому все. Зняв би скатертини, дозволив би офіціантам розповідати анекдоти, пригасив би світло, щоби блиск ножів і тарілок не дратував очей, додав би різкості вину, взяв би коротшу свічку, замінив би класику на розв’язний джаз, зменшив би вартість страв у меню і переодягнув би її в джинси та футболку.
Вона занадто напружена. Надто офіційна. Я й сам насторожився. Якщо грозі судилося початися, то нехай грім з блискавкою не зволікають.
Оля подивилася на свою обручку і сказала:
— Може, підемо якось до ювеліра, щоби нам натерли обручки до блиску? Бо вони пригасли і не блищать вже, як раніше. Я пам’ятаю, коли моя була новою, то виблискувала і переливалася світлом.