— Треба зустрітися. Дивовижна історія. Що ж це? До тебе переїхала Снігуронька?
Я розсміявся.
— Ще дивовижніше.
— Тоді ви подзвонили за адресою. Але сьогодні не можу, вибач. Давай завтра в обід. Зможеш з роботи вирватися?
— А я зараз на лікарняному.
Вона перестала набирати текст і бурмотіла під ніс невиразні фрази, мабуть, перевіряючи щойно написане. Залишившись, здається, задоволеною, голосно стукнула по якійсь клавіші і сказала:
— А по голосу і не скажеш. У позаплановій відпустці?
— Так, можна і так сказати, — посміхнувся я.
— Тоді завтра на звичайному місці в обід. Ці-лу-ю, — промовила вона по складах, знову заходившись швидко набирати щось на клавіатурі.
— Бувай, — попрощався я.
Я йшов вулицями і дивився під ноги. Мені здавалося, що якщо підніму очі — обов’язково зустрінуся поглядом із кимось зі співробітників. Хворому службовцю належить сидіти вдома, і мені не хотілося вигадувати історію про те, як я захворів, покашлювати для виду і розповідати, що вийшов на хвилинку до магазину.
Хоча з чого б це їм ходити тут у робочий час?
Колись я любив гуляти так один. Без визначеного маршруту та фіксованого часу. Завертати в незнайомі провулки, заходити в чужі двори, губитися, але знову виходити на знайому вулицю. Марину я сьогодні не побачу, а це означало, що поспішати мені нікуди. Я накинув зверху каптур і, відчувши себе захищеним, повернув на незнайому вулицю, обмірковуючи, як зробити велике коло і вийти недалеко від свого будинку.
За моїми розрахунками, я мав би вийти на свою вулицю, але трохи промахнувся. «Церква Христа Спасителя», — прочитав на стіні будинку і пішов у напрямку стрілочки, старанно виведеної червоною фарбою, сподіваючись ось-ось потрапити до знайомих місць. Порівнявшись з адміністративною будівлею, на якій було намальовано хрест, я зустрів усміхненого хлопця, який вручив мені яскравий буклет.
— Як ви гадаєте, — вимовив він відпрацьованим голосом, — чи можна потрапити в Царство Боже, не маючи віри в нашого Спасителя?
Я зупинився і подивився на обкладинку отриманого проспекту.
— Якщо все решта робити правильно, то, напевно, можна.
Він заперечливо похитав головою, засвідчуючи мою помилку, і вказав на двері.
— Зараз у нас проповідь, заходьте.
Я зітхнув:
— Наступного разу, не сьогодні.
Цієї миті двері відчинилися, і з будівлі, на яку він вказував, вийшла яскраво нафарбована дівчина у високих чоботях і короткій спідниці. Вона несла пальто, перекинуте через руку.
Хлопець хотів сказати мені щось іще, але застиг на півслові, дивлячись на неї. Вона пройшла повз нас, метрів через двадцять зупинилася, обхопила себе руками, захищаючись від холоду, потім,згадавши про пальто, наділа його, ховаючи довгі ноги.
Хлопець, здається, зніяковів і спробував відвернути мене від споглядання постаті, настільки далекої від теми нашої розмови.
— Якщо не можете сьогодні, то наступного разу ми в четвер збираємося.
— Гаразд, у четвер, — погодився я і пішов геть.
— Слава Ісусу, — крикнув він мені вслід.
На язику крутилося: «Навіки слава». Я хотів так і відповісти, але, не знаючи, чи правильно це, промовчав. Мій шлях збігався з тим маршрутом, за яким ішла дівчина. Метрів через сто вона зупинилася. Обігнавши її, я з цікавості розвернувся. Думав, що лише подивлюся на її обличчя і піду далі, але мимоволі зупинився.
Чорні, змішані з тушшю для вій, сльози котилися по її щоках. Попорпавшись в кишенях, я простягнув їй серветку. Вона пробелькотіла: «Спасибі», — стиснула серветку в кулаці, але не обличчя не витерла.
— Вам погано? — запитав я.
— Погано, — просто відповіла вона.
Нова порція чорних сліз покотилося уторованими доріжками на її обличчі.
— Ходімо до мене пити чай, — запропонував я.
— Пити чай?! — її губи стиснулися, обличчя раптом спотворилося злобою, і я мимохіть відсахнувся.
— Так, — сказав я.
Вона подивилася крізь мене і повторила спокійніше:
— Пити чай?
— Так.
— Ходімо.
І впевнено рушила вперед, немов їй було відомо, де саме я живу.
Я наздогнав її і попрямував поруч, насилу встигаючи за розмашистим кроком.
За п’ятнадцять хвилин ми сиділи в мене на кухні. Вона вмилася, змивши всю косметику, і тихо сиділа на стільці, затиснувши складені долоні між міцно стиснутих колін.
— Мене звати Андрієм, — сказав я, намагаючись розпочати розмову.
— Еля, — повідомила вона кудись у порожнечу, не дивлячись на мене.
— Еля, — повторив я за нею.