Еля
Її звали Еля. Елеонора.
Вона виросла в невеликому містечку — районному центрі. Її батьки завжди жили доволі бідно. Жили разом радше за звичкою і ще тому, що кращих варіантів не передбачалося. Елеонора була тією причиною, через яку вони колись одружилися.
Дівчинка вирізнялася своєю красою, тому в батька часом закрадалися сумніви щодо його причетності до її народження. І думки про те, що його життя, відтак, могло би піти якимсь кращим шляхом. Але ж ні, то природа взяла двох не надто привабливих людей, забрала все найкраще, що було у них, і створила нову витончену істоту. Дочка була схожою на своїх некрасивих батьків та не схожою водночас.
«Кажи мені правду!» — ці слова, сказані її батьком матері, стали найпершим дитячим спогадом. Зазвичай дитячі спогади туманні й уривчасті, а цей був на диво чітким. Їй ледь виповнилося два роки, але вона точно пам’ятала ці слова. Тоді вони не були наповнені жодним змістом, просто чіткий звуковий спогад. Потім вона підростала, а ті слова наповнювалися емоціями і сенсом.
Батько не любив її. Він не любив і її матері, тому важко було повірити в те, що полюбить доньку. Ця нелюбов наповнювала їхній незатишний дім щоразу, коли він повертався додому. Батько пиячив. Елеонора любила, коли він приходив додому геть п’яним. Тоді він насилу увалювався в двері і то гарчав, то видавав звуки на зразок спроб, спотикався, матюкався і погрожував їй тонким кулаком, на якому виступали гострі кісточки пальців. Проте це означало, що скоро він впаде на ліжко і захропе, провалившись у свій хмільний сон. А отже — не сповнюватиме навколишній простір своїм ненависним поглядом.
Мати була байдужою до неї. Вона якимись механічними зусиллями виконувала свій материнський обов’язок, не вкладаючи в дівчинку своєї душі. Просто ніби виконувала за списком усі необхідні дії.
Елині однолітки освоювали уроки першої брехні, а для неї це виявилося нестерпним. Із раннього дитинства вона була дуже старанною й неприродно чесною. Згодом її чесність зробилася нестерпною для оточуючих. Вона була позбавлена будь-якого такту, який насправді робив обман виправданим і навіть соціально прийнятним явищем.
Не можна сказати, що дівчинка не змінювалася. Ні, вона дорослішала, ставала старшою, але патологічна чесність не полишала її і в підлітковому віці.
Якось хлопці бавилися на перерві і розбили вікно в класі. Хтось когось штовхнув, вони разом налетіли на віконну раму — і шибка з гуркотом вивалилася всередину, розлетівшись на великі шматки. Друга шибка у вікні залишилася цілою, тож здавалося, що із вікном усе гаразд. Хлопці вирішили ні в чому не зізнаватися, сподіваючись, що потім ситуацію можна буде якось врегулювати. Вони акуратно винесли уламки скла, встигнувши прибрати до кінця великої перерви.
— Так, ніхто ні про що нікому не розповідає, всім зрозуміло?! — сказав Костя, який користувався найбільшим авторитетом у класі.
— Так! — дружно відповів гомін голосів.
— Елю, ти зрозуміла? — запитав він.
Десятки очей уп’ялися в неї в очікуванні відповіді.
— Так, — спокійно кивнула вона головою.
Цієї миті до класу увійшов учитель — і урок почався. Перші хвилин двадцять усі були напружені в очікуванні першого грому і подальшої грози, але потім розслабилися і посміювалися, дивлячись на відсутнє скло.
Згодом ця історія почала забуватися, поступаючись місцем наступним подіям. Проте на зміну теплому вересню прийшов дощовий жовтень, і одна шибка не могла втримувати холодне вологе повітря осені.
Класна керівниця щулилася, стоячи біля дошки.
— Якось прохолодно в класі, — сказала вона, кутаючись у тонку хустку, накинуту на плечі.
Вона підійшла до вікна, глянула на нього, скрикнула, провела невпевнено рукою, сподіваючись, що ідеальна чистота скла не дозволяє їй побачити його, і повернулася до класу:
— Де скло? — запитала суворо.
У відповідь залягла мертва тиша. Зависла пауза, яка тиснула на вуха сильніше за крик. Здавалося, що в кімнаті повітря удвічі більше, ніж потрібно, і воно, це повітря, тисне, змушуючи пригинатися нижче до парти, а кожен вдих дістається з великим зусиллям. Клас мовчав.
— Хто знає, де скло? — наполягала вчителька.
Її погляд, за яким уважно стежив увесь клас, зачепився за одну постать. Шурхіт голів і тіл зупинився, погляди зійшлися в одній точці. Цією точкою була Елеонора. Погляди наповнювалися ненавистю і полегшенням одночасно. Вона — зрадниця, гідна презирства. Вона — зрадниця, яка врятувала від зради мене самого.
— Де скло, Елеонора?