Вона лише похитувала головою, відкидаючи всі пропозиції, брала гроші за виконану роботу, одягалася і йшла.
З настанням весни хоча б раз на тиждень Елеонора приходила до Володимирського собору, сідала на лавочку і слухала його. Дивилася на людей, які заходять усередину і виходять за якийсь час, хрестячись на прощання. На молоді парочки, на зграйки голубів, які шумно злітали і кружляли навколо.
Вона жодного разу не заходила всередину, боячись зруйнувати той внутрішній спокій, який відчувала в цьому місці. Казала собі, що побуває там всередині пізніше, малюючи подумки картини, що там її зустріне.
Дні тягнулися за днями, і знову прийшла зима.
Якось Еля зателефонувала додому матері. Це був звичайний дзвінок у звичний час. Але спершу довго не встановлювалось з’єднання, а потім із другої спроби відразу без гудків якийсь незнайомий чоловічий голос різко увірвався в її життя:
— Алло!
Елеонора хотіла покласти слухавку, вирішивши, що помилилася номером. Але цього бути не могло. Вона була впевнена, що дзвонить додому.
— А мама вдома? — вимовила вона.
— Ніна Олегівна — ваша мама? — спитав її голос.
— Так, — відповіла вона.
— Коли зможете бути вдома? — запитав голос.
— Завтра.
Виникла пауза. З трубки доносився шорсткий монотонний гул.
— Приїжджайте завтра, — наказав голос, і залунали короткі гудки.
Їй не потрібні були зайві пояснення. Вона знала точно, що мама померла. Еля заплющила очі і голосно закричала. Її голос поволі тихішав, виснажуючись, піднявся догори і затих. Вона померла.
Елеонора увійшла всередину Володимирського собору і зупинилася. Усередині панували тиша, прохолода і спокій. Вона купила маленьку свічку і пішла вглиб собору. Зображення святих байдуже дивилися на неї. Дівчина зупинилася і звела очі на величезне зображення над іконостасом. Жінка, що випромінювала любов, тримала в руках маленьку дитину. Елеонора звернула лівіше і зупинилася перед запаленими свічками. Вона запалила від них свою і поставила поруч із іншими. Потім провела над полум’ям рукою. Вогонь відступив, завагався і згас, а маленька сльоза воску покотилася вниз по свічці.
До неї підійшла стара згорблена жінка, вказала рукою на коротку спідницю, щось невдоволено пробуркотіла і випростала свій сухий кістлявий палець у напрямку виходу.
Елеонора слухняно залишила собор і пішла геть. Вона навмисно вибирала вулиці, яких не знала, і блукала ними. На одному з провулків усміхнені молоді люди роздавали листівки і заговорювали з перехожими.
— Приходьте на нашу проповідь, — вимовив рум’яний хлопець, простягаючи їй брошурку і вказуючи всередину двору. — Початок тут вже за десять хвилин.
Елеонора слухняно попрямувала у вказаному напрямку, пройшла всередину старого будинку і опинилася у великому світлому приміщенні, заставленому лавками та стільцями.
— Верхній одяг можна залишити тут, — вказала на довгий ряд вішаків літня жінка.
Елеонора кивнула, зняла з себе довге пальто, причепивши його за гачок на пластмасову вішалку, і пішла вглиб у пошуках вільного місця.
Люди оберталися на звук її кроків і невдоволено оглядали з ніг до голови. Їхні погляди піднімалися від високих чорних чобіт до струнких ніг, щільно обтягнутих колготками, до короткої темно-коричневої вовняної спідниці з широким блискучим чорним поясом, вище до смужки живота між спідницею і блакитним светриком, який повторював контури тіла, потім ще вище — до правильних акуратних, чітко окреслених грудей з сосками, які випинались навіть через светр, до довгої красивої шиї, м’яких вуст, великих очей із затуманеним поглядом і косого чубчика, який спадав на гладеньке чоло. Із цим рухом догори їхні погляди обпалювали її все сильніше.
Вона побачила вільний стілець і сіла на нього.
Хвилин за десять усміхнений чоловік у чорному костюмі з’явився на сцені, піднімаючи вгору руки.
— Вітаю Вас, брати і сестри, — сказав він, починаючи проповідь.
Спершу він м’яко й розсудливо розмірковував про те, як важливо, що всі присутні опинилися тут, що їх сюди привів Бог і що їм, а не іншим, судилося докопатися до найважливіших істин буття, і в цьому є великий знак.
Аудиторія задоволено кивала, час від часу вигукуючи: «Амінь».
Проповідник взяв паузу, дочекався цілковитої тиші, зробив загадковий вираз обличчя і повільно гуркотливо вимовив, переможно охоплюючи поглядом зал:
— Якщо є хто-небудь тут, за ким немає гріха, то нехай підніметься.
Переможно похитуючи головою, він оглянув своїх слухачів, які втупилися в підлогу. Раптом здивування позначилося на його обличчі. Його погляд зустрівся з Елеонорою, яка підвелася. Він зніяковів, очікуючи, що ця мана зникне, а молода, зухвало одягнена дівчина просто вийде з зали, зрозумівши, що її шлях до Бога ще не почався. Натомість вона впевнено дивилася на нього, ніби запитуючи: «Так, це я, і що ж ви хочете сказати мені?»