— Дівчинка, — повторила Оля й поклала руку на свій живіт. — Якщо дівчинка, то я хотіла б назвати її Мариною.
Я здригнувся від знайомого імені та згадав розповіді милої дівчини, з якою ми перетнулися в часі і просторі, і з якою я, на власне здивування, відчував себе єдиним цілим, хоча і відганяв від себе ці думки геть, не знаючи, що з ними робити.
— Марина, — повторив я і подивився на Олю.
Вона мрійливо дивилася за вікно.
— Марина — це морська, — сказала вона. — То тиха, то бешкетна, завжди глибока, завжди красива, того ж кольору, що й небо. Марина.
— Марина, — повторив я, закрив очі і побачив, як хвиля накочується на берег, перекидає дрібну рінь, піниться і повертається назад у море.
— А якщо у нас буде син? — запитала Оля.
Я поклав руку на її живіт, але цього разу не отримав жодної відповіді. Нахилився і приклав вухо. Той, хто був усередині, злякано принишк.
— Марино, — тихенько прошепотів я і поцілував пружну натягнуту шкіру живота. — Це тато.
Я уявив, як маленьке дитинча всередині розсміялося, коли до нього, відбившись об стінки його печери, дістався мій голос.
Я знову заплющив очі і опинився на морі. Так, чого ж тут не вистачає? Додамо морського запаху, свіжого вітру, густого медового повітря, м’якої хвої сосен, пронизливих криків чайок. Я подивився на далеку лінію горизонту і задоволено кивнув сам собі. Тепер усе гаразд. Несподівано мій погляд зустрів елемент, який я тут не створював. Десь на горизонті крихітною іграшковою плямкою виник кораблик. Він пропливав далеко від мого берега і доповнював мою ідеальну картинку, роблячи її ще кращою, але позбавляючи спокою. Тепер мені хотілося бути там, на кораблі, розглядаючи через підзорну трубу безкрайні морські простори, обмацувати поглядом скелястий, порослий соснами берег і раптом зустріти на ньому людину, чоловіка, який самотньо стоїть босоніж на ріні і роздивляється, як хвилі підкочуються до його ніг. Він раптом підведе голову, здивується і зрадіє чомусь, а потім я збагну, що на чистій поверхні води немає нічого, крім мого корабля. І це мені посміхається і махає рукою той чоловік на березі. І цей хтось — я сам. Але не можна бути в двох місцях одночасно, а без цього моя картина вже не така ідеальна. Гостра рінь болюче вдавилася в шкіру.
— Андрію, — покликав мене голос Олі. — Не тисни так сильно.
Я відкрив очі, відірвався від її живота і розтер те місце на нозі, в яке врізався камінь.
— Ще чотири тижні, може, п’ять — ще трохи. А потім все зміниться.
— Нас буде троє.
— Дуже хочу відвезти тебе в одне місце, але це так далеко звідси. Там колись жила моя бабуся, і це шматочок мого дитинства.
— Поїдемо, — відповів я.
— Тільки чур я за кермом, — сказала Оля.
Я з сумнівом подивився на її величезний живіт.
— Упевнена? — примружившись, запитав я.
— Якщо втомлюся — поміняємося, — недбало махнула вона рукою.
Ми виїхали за вказівниками в північному напрямку і помчали в те місце, яке мало стати для мене сюрпризом.
— Якщо хочеш, можеш заплющити очі, — посміхнулася Оля. — Я скажу, коли відкривати.
Я витягнувся у кріслі пасажира, поклав голову на подушку і під монотонні звуки дороги занурився в напівсон.
Ми їхали довго, швидкість знизилася, траса змінилася шумом і ямами польової дороги, але мені сподобалася наша гра, і я не стежив за дорогою, насолоджуючись своїм ліниво-розслабленим станом. Асфальт під колесами закінчився, і, переїхавши через кілька пагорбів, машина зупинилася.
— Розплющуй очі! — скомандувала Оля — і я розплющив їх та витягнув руки догори, розминаючи затерплі м’язи.
— Ох ти! — вирвалось у мене. — Яка краса!
Переді мною тихо пливла невелика річечка, зелені пагорби спускалися прямо до неї, сонячні зайчики, відбиваючись від поверхні води, грали на лобовому склі автомобіля, старий дірявий човник стояв, заповнений водою. Вода неспішно перебирала гілки і листя дерев, що схилилися до річки. У цьому місці відчувався дивовижний спокій.
— А що це за річка?
— Потім розповім тобі про неї, для мене ця річка — найкрасивіша на світі.
Ми вийшли з машини і розташувалися для пікніка на рівному місці за метр від води.
— Геть як у дитинстві, — зітхнула Оля, озираючись на білі хатки з городами біля них. — Добре, що тут майже нічого не змінюється.
Вона лежала на боці поруч зі мною із примруженими очима, а я лоскотав її губи травинкою.
Раптом Оля схопилася за низ живота — і на її обличчі з’явилася гримаса болю.
— Мені здається, щось починається, — прошепотіла перелякано.