— Напевно, хибні перейми, як лікар казав, — спробував заспокоїти її і себе. — Ще майже чотири тижні.
— Так, напевно, — невпевнено погодилася Оля.
— Не хочеться їхати зараз, — зітхнув я. — Скоро сонце почне сідати, забарвиться у бордові тони. В повітрі з’явиться прохолода...
— Гаразд, посидимо ще трохи, — погодилася вона.
Я умиротворено посміхався і міркував про те, як гордо буду повідомляти всім, що став батьком. Як це? Я завжди був сином і онуком, наймолодшим, а отже — найперспективнішим. А тепер я стану справжнім чоловіком, який тримає в своїх руках беззахисну крихітку і всім дає зрозуміти, що це його сім’я і його життя.
— Хочу пройтися трохи, — сказав я і побрів порослим травою берегом річки.
Ще якийсь місяць — і я стану батьком. Я нахилився до води і витягнув руку, тримаючи її паралельно до дзеркальної поверхні. Сонячні промені пестили шкіру як зверху, так і знизу, відбиваючись від поверхні води. Скоро у світі побільшає на одну маленьку людинку, і вона буде меншою, ніж моя рука.
— Моє малятко, — прошепотів я і згадав наші спільні походи до лікаря, який проводив своїм приладом по животу і нахиляв у бік голову, вдивляючись у деталі на моніторі комп’ютера.
— Здається, у вас буде... — починав говорити він, але Оля переривала:
— Не хочу знати заздалегідь — хлопчик чи дівчинка, нехай буде, хто буде, не хочу передчасно заглядати в майбутнє.
Лікар відвертався і з усмішкою дивився на мене. Я посміхався у відповідь і ніби байдуже знизував плечима, неначе відповідаючи: «Не хоче — і нехай, залишмо все, як є».
А сам тієї миті намагався прочитати на обличчі лікаря правильну відповідь. Хлопчик? Він так посміхається, тому що побачив, що там хлопчик? Чи дівчинка? А кого б я хотів? Виховати сина, посадити дерево, побудувати будинок. Стандартна життєва програма, від якої не так просто кардинально відійти.
Моя долоня опускалася вниз, і її розділяли з поверхнею води лічені міліметри. А хто буде хрещеним батьком? Потрібно запросити когось зі старих друзів із гуртожитку. Серж, пустотливий друг минулого, а тепер ґрунтовний серйозний чоловік, цілком підійде на цю почесну роль. Холодна вода змусила різко відсмикнути долоню і стиснути її в кулак.
Одного разу я прокинувся і чітко зрозумів, що в мене буде донька. Не знаю, звідки ця впевненість прийшла. Просто іноді на диво точно розумієш, що буде далі. І коли це щось справді відбувається, то не відчуваєш ані краплини подиву, не знаходиш нічого надприродного в тому, що речі склалися саме так, як мали скластися. Хоча іноді я починав сумніватися в тих пророчих спалахах. Може, в тих випадках, коли вони не працювали, я просто забував про свої прогнози, штучно створюючи цей ореол безпомилковості.
Знову розправив долоню, і вже готовий до зустрічі з поверхнею води, опустив її.
Я підвівся на ноги, зірвав травинку і попрямував назад, жуючи соковите стебло. Оля лежала на розстеленій біля води підстилці в якійсь дивній позі на боці. Я пришвидшив крок, перейшов на біг і за кілька секунд нахилився до неї. Її губи були міцно стиснуті, а очі заплющені.
— Що?! — голосно спитав я.
— Я кликала тебе! Скільки можна?! — задихаючись від болю, вимовила вона. — Мені так погано, потрібно терміново в лікарню.
— Так-так, зараз, — сказав я, намагаючись збагнути, як це краще зробити. — Давай я підніму тебе.
Я незграбно спробував узяти її на руки, але на нерівній поверхні це не вдавалося.
— Стривай, так тільки гірше, — сердито сказала Оля.
З її обличчя я бачив, що їй зараз дуже важко й боляче. Вона насилу, спираючись на мою руку і, підтримуючи знизу живіт, встала на ноги. Ми повільно рушили до машини.
— Потерпи трохи, — шепотів я. — Зараз поїдемо в лікарню і подивимося. Усе буде добре.
Незважаючи на теплий день, її рука здавалася мені справжньою крижиною. Ми робили два кроки, потім Оля здригалася або шумно вдихала повітря — і ми зупинялися. Тих сто метрів до машини ми йшли, напевно, хвилин двадцять, а мені здалося, що ще довше. Я посадив Олю на заднє сидіння і тремтячими пальцями повернув ключ у замку запалювання.
Курний хвіст стелився ґрунтовою дорогою за машиною, автомобіль час від часу наїжджав на купини і недоречно підстрибував, незважаючи на всі мої спроби вести якомога м’якше і рівніше. Оля підскакувала на задньому сидінні і охала, змушуючи мене повторювати: «Трохи потерпи, моє сонечко».
— Подзвони Дмитру Анатолійовичу, — попросила Оля.
Я знайшов у телефоні номер лікаря, який її обстежував, і набрав його.
— Вітаю, Дмитре Анатолійовичу, — швидко сказав я у відповідь на його розлоге: «Алло». — Олі погано, сильно тягне в животі, куди нам краще їхати? Ми сьогодні виїхали далеко від дому, десь за Черніговом зараз, були на річці, загалом це неважливо, але тепер повертатися години зо дві.