— Довго? — вона знизала плечима. — Хтось живе день, і здається, що цього мало, але все відносно і, отже, так мало бути. Адже наше життя — лише секунда на годиннику Бога.
Я здригнувся, стиснув зуби і з ненавистю подивився на неї.
— Навіщо я тут?! — закричав я.
— Хіба ти забув? Ти прийшов за своїм покаранням. Я — твоє покарання. Бери мене.
Зі звірячим гарчанням я кинувся до неї, повалив на землю, схопився руками за поли сорочки і рвонув їх врізнобіч. Тканина тріщала, ґудзики відривалися, і моєму погляду постали її великі, молоді, пружні груди. На ній не було нічого, крім цієї сорочки. На ній не було нічого. Я припадав до її губ, намагаючись прокусити їх до крові, я хотів пити її, хотів бачити, як вона корчиться від болю. Моє покарання.
Я звільнив своє тіло від смужки одягу, щоб нічого не розділяло нашу шкіру. Я кидав її тіло на гарячий пісок. Я поглинав її в обіймах таких сильних, що вона насилу могла вдихнути повітря. Я стуляв пальці на її шиї і послабляв свою хватку лише тоді, коли вона безпорадно слабшала в моїх руках. Я хотів насолоджуватися своїм покаранням. І коли я був готовий увійти в неї, коли уявляв уже, що мої м’язи в якийсь момент скам’яніють від судом, а потім кожна їх клітина зневагоміє, наче пух, коли залишалася лише одна мить, саме тоді я подивився в її очі і зупинився. У ній не було пристрасті, а всі її зітхання і переживання я вигадав сам. Вона була ідеально вродливою жінкою без душі. Або ж, можливо, я можу вдихнути в неї душу, пристрасть, емоції і життя, віддавши себе?
— Я завжди повинен бути з тобою?
— Ти завжди можеш вибирати, — сказала вона.
— Але куди мені йти, якщо я не хочу?
Вона махнула рукою в бік високого пагорба:
— Іди туди, піднімися і спустися.
— А що ж ти?
— Залишуся, — спокійно сказала вона.
— Але ж ти загинеш! Це пустеля, тут немає їжі і води. Ходімо зі мною.
Я піднявся і заходився змітати з її тіла пісок: акуратно піднімав її груди і проводив тильною стороною долоні під ними, здував піщинки з живота, проводив руками по стегнах.
— Я чекала тільки на тебе, — говорила вона, дивлячись в прозоре небо. — Ти можеш або залишитися зі мною, або піти від мене. Вибір завжди є, але тут тільки такий.
— Тоді я піду.
— І що ти хочеш знайти?
Я подивився на неї і опустив очі.
— Я не знаю. Проте мені обов’язково потрібно шукати. Я все забув. Та щойно знайду — обов’язково згадаю. Усе й одразу. Мені вистачить і одного погляду. Нічого не пам’ятаю. Тільки знаю, що можу згадати. Чому я не записав усього? Я би прочитав і точно дізнався, що шукаю. А так втратив усе. І себе теж.
— А може, ти записав, лише забув, де? — запитала вона, підіймаючись з піску.
— Послухаймо тишу, — попросив я.
Ми стали поруч із заплющеними очима.
— Ні, — вимовив я за хвилину. — Тут немає тиші. У пустелі є свої голоси. Тож мені потрібно йти.
Я підняв її сорочку з землі і оглянув.
— Вибач, я її порвав.
Я допоміг дівчині одягнути розірвану сорочку і застебнув всі ґудзики, які залишились, потім уважно подивився і розстебнув три верхні. Поцілував її в чоло і пішов до високого пагорба, на який мені вказало моє покарання.
Пройшовши кількасот метрів, я обернувся. Там далеко з високо піднятою головою сиділа смаглява струнка дівчина з чорним волоссям, що майоріло під поривами вітру. Я йшов уперед довго, а коли обернувся вдруге, то не зміг побачити на жовто-сірому тлі пустелі навіть самотньої крапки.
Попереду мене чекав кам’янистий пагорб. Я підійшов до нього і зробив перший крок вгору. Твердий ґрунт відізвався гудінням.
Я піднімався твердою поверхнею пагорба. Здавалося, що всередині він порожній, з кожним кроком мені охоплював усе більший страх: здавалося, що земля піді мною обвалиться — і я полечу вниз. Сонце нещадно палило, і з кожним моїм новим зусиллям його промені обпалювали моє тіло все дужче. У мені боролися дві думки. Одна казала: «Потрібно дістатися вершини». Інша: «Повернись назад до спокою і свого покарання, повернися до прекрасної жінки з тонкою довгою шиєю і кучерявим чорним волоссям». Однак я ступав крок за кроком, і поступово в моїй голові залишилася лише одна думка: «Ще крок». Ґрунт зробився тонким і крихким, під моїми ногами розходилися тріщини. Я ледве встигав підняти ногу до того, як земля з гуркотом осипалася за мною.
Вершина виникла несподівано. Я підняв ногу і збагнув, що шлях вгору закінчено. І першим почуттям було розчарування.
Я обернувся назад і побачив, як моїми кроками понівечено донедавна рівну поверхню пагорба. Всюди видніли тріщини, вм’ятини та провалля. Я точно знав, що не хочу йти цим шляхом ще раз. Востаннє оглянув безкраю пустелю, з якої прийшов сюди. Що ж чекало на мене попереду?