— Ти з молоком будеш? — вона не питає, де я знаходжусь і коли буду.
— Так, тільки щоб молоко було гаряче та окремо, нехай не наливають його в каву, — кажу суворо.
— Міг би не уточнювати, — пирхає і кладе слухавку.
Рухатися центром Києва недільним ранком приємно: вулиці порожні, тож мій шлях забирає лише п’ять хвилин. Спустившись Володимирською, я паркую автомобіль на перетині із Саксаганського, переступаю через металевий парканчик і заходжу в кафе «Шоколадниця». Марина потягує тонку коричневу сигарету на диванчику на межі зон для курців та для тих, хто не палить. Побачивши мене, вона примружується і вказує долонею на горня, над яким підіймається пара.
Я йду до столика, беру горня і роблю маленький ковточок. Гіркувата рідина, пройшовши крізь моє горло, спускається стравоходом і досягає шлунка, змушуючи його стиснутися і випустити зворотний сигнал до мозку.
— Привіт, — кажу я.
— Привіт, — відповідає вона.
Я знімаю куртку, кидаю її на спинку стільця й сідаю навпроти Марини. Кладу в каву ложку цукру, додаю молока. Однотонна поверхня кави збурюється й перетворюється на нервово-нерівні круги, світло-коричневі та брудно-білі. Одним духом випиваю каву і кажу офіціантці, що проходить повз:
— Повторіть, будь ласка.
— З молоком? — уточнює вона.
— Так.
Марина гасить об попільничку свою сигарету — і приємний аромат її диму змінює затхлий сморід. Робить зі свого горнятка маленький ковток і питає:
— То що, готовий слухати?
— Давай, — удавано недбало відповідаю я, старанно приховуючи власну цікавість.
Історія про японця
Його звуть Цутому Ямагучі, і він живе в Японії. 2006 року йому сповнилося дев’яносто років. Один зі ста тридцяти мільйонів японців. У країні, де середня тривалість життя складає понад вісімдесят років, такий вік — не рідкість. Але ця людина особлива. Щоб зрозуміти це, потрібно повернутися в середину двадцятого сторіччя.
Друга світова війна. 7 травня 1945 Німеччина оголосила про капітуляцію. Проте в Радянському Союзі вирішили, що його роль у війні такої капітуляцією аж ніяк не підкреслюється, тож це нікуди не годиться, та оголосили про необхідність публічної та представницької процедури. Як наслідок — пізно ввечері 8 травня за центральноєвропейським часом або вже вночі 9 травня за московським провели урочисте підписання Акту капітуляції Німеччини. Так цей день і відзначають: у світі — 8 травня, а на просторах колишнього Союзу — 9 травня.
Здавалося б, усе закінчено, перемогу здобуто. Адже Німеччина була ключовим супротивником. Запитай, коли закінчилася Друга світова війна, — усі скажуть: 8 чи 9 травня.
Утім, Японія поки не капітулювала і з війни не вийшла. Мені здається, їй би і не дали вийти просто так — безкарно, без сиво-кривавого диму помсти.
5 серпня 1945 року Цутому Ямагучі приїхав у відрядження до Хіросіми. Він працював інженером у компанії «Міцубісі», був одружений. Спершу подружжя вирішило, що діти з’являться після того, як закінчиться війна. А потім війна зробилася частиною життя — і здалося, що чекати не варто. Так у світі з’явився маленький Кацутоші. Цутому мріяв про донечок. Тепер уже після війни.
6 серпня американці скинули на Хіросіму атомну бомбу. Командир екіпажу Пол Тіббетс назвав бомбардувальник, на якому вони летіли на операцію, на честь своєї матері Еноли Гей. B-29 «Енола Гей» о восьмій ранку 6 серпня 1945 скинув бомбу, що мала кодову назву «Малюк». На честь кого назвали бомбу, не знаю, але кількість жертв у Хіросімі склала сто сорок тисяч. Сто сорок тисяч убитих, зниклих безвісти або померлих унаслідок вибуху.
Цутому перебував лише за три кілометри від епіцентру. Він бачив, як у небо здіймається величезний білий гриб, як усе навколо поглинається білим світлом. Він кричав і не чув свого голосу. Він біг, але нічого не бачив. Падав, вставав і біг знову наосліп. Спершу це супроводжувалося надпронизливим свистом, що пробирав до кісток і всвердлювався в ошалілий від жаху мозок. А потім раптом він стих, наче звук відключили. Щось падало, люди відкривали роти, але звуку не було. Він зіштовхнувся з якимось чоловіком, впав на коліно, розірвав штани і поранив ногу до крові. А він думав у той момент, як засмутиться дружина, адже вона купила йому ці штани в подарунок, ще зовсім недавно вони разом ходили в ательє та підшивали їх. Штани були дорогі, але вона так хотіла, щоб чоловік виглядав статечно й елегантно.
Готель. Цутому прагнув лише добігти туди в божевільній упевненості, що варто увійти в ошатний хол готелю — і весь цей жах закінчиться. Перед очима з’явилася сіра пелена. З кожним кроком вона темнішала. Він рвався в тому напрямку, де, здається, мав бути готель, та хтось всередині його голови вимовив: «Усе. Стоп». І свідомість відключилася. Він не пам’ятав, як побачив відчинені двері в підвал бомбосховища і на якихось глибоких інстинктах кинувся до них, впав на сходах і геть несвідомий заповз усередину.