На гладеньку щоку дівчини з розмаяним волоссям збігла і покотилася вниз сльоза. Дівчина підвелася, скинула з себе сорочку і протяжно заголосила. Її голос полетів над землею і досяг поселення в пустелі. Русалки тривожно замахали хвостами на обличчі Людини-без-імені. Він випустив гострий ніж на землю, витягнув руку і вказав тремтячими пальцями в той бік, звідки долинув її голос.
— Вітер прийде звідти. Скоро настане буря. Велика піщана буря, від якої нам немає порятунку, — промовив він, подивився на свій ніж із загуслими слідами крові, обережно витер його і додав. — Кожен отримає свою розплату за те, що він мав зробити.
Дівчина кричала доти, доки вся не перетворилася на цей звук. А той, не знаходячи перешкод, понісся, здіймаючи хмари піску і пилу, набираючи силу і міць, готовий впасти смертоносною силою на все живе, що посміє стати на його шляху.
Я затулив вуха, намагаючись не оглухнути від її крику, і прокинувся. Важко дихаючи, витер з чола піт і побрів до ванної. Не вмикаючи світла, навпомацки знайшов кран, відкрив воду і почав умиватися. Здавалося, що мої руки в піску і дряпають шкіру при кожному дотику. Я вийшов із ванної, щоб увімкнути світло. Повернувшись до умивальника, подивився на себе в дзеркало, розділене по діагоналі тонкою тріщиною. Шкіра на моєму обличчі почервоніла, ніби її справді терли чимось грубим. Я глянув униз і побачив, що біля зливного отвору затрималося кілька піщинок. Але впали краплі води, яка зібралася в закрученому крані, і забрали, стікаючи, за собою ці піщинки.
Спати не хотілося. Я прислухався до тиші квартири, пішов у коридор, одягнувся в темряві і вийшов на вулицю. Усе навколо, навіть повітря, промерзло наскрізь. Жоден одяг не здатен був захистити від цього холоду. Холод пробрався б крізь кожну шпаринку, дістався б до шкіри, пройшов крізь неї і вчепився б крижаними лещатами в кістки. Мені хотілося сховатися від нього будь-де. Я добіг до своєї машини і вскочив усередину. Але холод встиг влетіти через розкриті двері. Я вставив ключ і повернув його. Двигун сіпнувся, але не завівся, а холод уп’явся в мої ребра. Невже сів акумулятор на морозі? Я спробував ще, цього разу двигун забуркотів, загарчав, почав глухнути, але зробив останню спробу і завівся. Мине хвилин п’ять —
і потеплішає.
Я вирулив на вулицю й поїхав порожнім нічним містом, не маючи особливої мети й пункту призначення, роздивляючись вітрини та плануючи маршрут лише на два-три повороти вперед. Здається, холод загнав геть усіх по домівках, тротуари були порожніми й позбавленими життя.
Аж ось попереду я побачив фігуру. Щось у її поставі здалося мені знайомим. Зупинятися чи їхати далі? Я наближався все ближче до неї, знижував швидкість, але все ще не міг вирішити. Фігура зовсім близько, стоїть на тротуарі, одягнена не для цього холоду. Як вона може стояти так? Зовсім близько: десять метрів, п’ять, три, зараз я проїду повз.
Я вдарив по гальмах щосили. Спрацювали всі сучасні системи автомобіля: він боровся з ковзанням, гальмував, не давав піти в занос і зупинився неподалік від тієї фігури. Вона ж не чекала жодної секунди, просто підійшла, відкрила дверцята і сіла поруч зі мною.
— Елю! Що ти тут робиш? Я гадав, ти спиш у мене на дивані?!
Її волосся вкрилося інеєм, а до вій прилипли довгі тонкі бурульки. Шкіра була білою, сліпуче білою та дуже холодною. Мені не треба доторкатися неї, щоб зрозуміти це.
— Я не сплю довго. Не можу. Мені потрібно працювати.
— Але чому? — запитав я. — Навіщо працювати в такий холод.
— Мені дуже потрібні гроші, для мами.
Вона повернулася до мене. У теплому салоні машини бурульки розтанули і стікали разом з тушшю по щоках, волосся мокрими кучерями лягло на лоб.
— Мені треба п’ятсот доларів, зараз, — продовжила вона. — Ти мені заплатиш?
— Але ж мама померла! — сказав я. — Тобі більше не потрібно працювати так.
Вона дивилася на мене з ненавистю, а по щоках текла туш.
— Хіба ти не знаєш? У кожної повії є хвора мати. Їдьмо до тебе, — сказала вона.
— То ти все вигадала?! Про своє життя, про свою мати?
— Те, в що ми віримо, і є правдою. Як би я жила без цього? Як би ти сам жив без цього?
— Я?
— Мені холодно. Просто зігрій мене. Будь ласка.
— Так, давай повернемося.
— Ні, — вона похитала головою. — Не туди, а там, де твій дім.
— Я не можу, — я хитав головою і закушував губу, щоб не заплакати. — Не можу.