— Та ні, окремі шматки. Щиро кажучи, це не дуже схоже на щоденник.
— Так, зазвичай у щоденниках пишуть дату та що саме трапилося, без зайвих сентиментів. А тут щось зовсім інше: думки, спогади, копирсання у минулому в пошуках чогось важливого, і я не завжди можу второпати, до чого воно все. І, може, ти і маєш рацію: немає там нічого особливого, лише рух однієї з мільярдів піщинок.
Юрко замислився, потім щиро посміхнувся:
— Гаразд, ти давай до ванної, а я погосподарюю на твоїй кухні.
— Та зачекай, ти ж — мій гість. До речі, ти запам’ятав тоді мою адресу?
— Я цей будинок добре знаю, тому це було легко.
Я піднявся й пішов умиватися, а Юрко застукотів посудом на кухні. Коли я увійшов, чай був уже готовий.
Ми сіли один навпроти одного та почали мовчки сьорбати чай, та жодного з нас не турбувала ця тиша.
— У твоєму щоденнику багато життя, — нарешті вимовив він.
— Мого життя.
— Просто життя. Знаєш, відсотків із дев’яносто дев’ять того, що ми називаємо життями, люди насправді не живуть. Бо все йде за сценарієм. І навіть коли доводиться обирати, то це вибір між різними можливостями. Та дуже рідко доводиться обирати між тим, що є неможливим. Бо саме неможливе і є найціннішим. І ось тут, обираючи шлях серед того, що є неможливим, ми можемо зрозуміти, що це таке — людське життя.
— Вибач, я зранку не дуже добре мізкую. Як можна обирати між тим, що є неможливим?
— Я й сам цього гаразд не розумію, просто якось відчуваю. Але в одному я майже не сумніваюся, читаючи твій щоденник. Тобі це судилося робити.
— Хіба?
Він у відповідь простягнув мені щоденник. Я обережно взяв його до рук та запитально поглянув на Юрка. Але він допив чай та ніби відключився, занурився у себе.
— Юро, можу тебе спитати?
— Питай, — він знизав плечима.
— Хто та жінка на твоїй картині?
Він зітхнув та насупив носа, даючи зрозуміти що моє запитання недоречне.
— Я ще не закінчив її.
— Хіба?
— Не вистачає окремих деталей.
— Мені здавалося, що картина повна.
— Їй не вистачає душі. Поки що не можу це передати. Насправді я поганий художник. Так, передаю багато деталей і нюансів, на які не звертають увагу решта, але суть не в тому.
— Багато хто вважає твої картини шедеврами.
— Що з того? Одного разу тебе назвали талановитим, а потім все, що ти робиш, уже в ціні. Тому мені тут краще видно. Картина ще не готова. Леонардо да Вінчі малював свою Мону Лізу півжиття, але так і не домалював. Не встиг. Не був готовий закінчити. Не вистачило життя. Напевно, не можна залишати щось незакінченим. Хтозна, може, він і досі приходить до неї і думає, що ось зараз вже точно знає, чого не вистачає, але виправити вже нічого не може.
— Дивно, я не знав такого. Напевно, коли прагнеш ідеалу, то завжди залишиться щось незавершене.
— Гаразд, — Юрко підвівся з-за столу та попрямував до коридору. — Побачимось.
Він подивився мені прямо у вічі, і я мимоволі відвів погляд, боячись, що десь всередині моїх зіниць він розглядатиме своє відображення.
— Привіт, — швидко сказав я, щойно вона взяла слухавку.
Зазвичай вона випереджала мене із привітанням, і це було для мене грою — сказати «привіт» швидше за неї.
— Привіт, ти вже на місці? — защебетала Марина в телефонній трубці. — Я вже підходжу, тож за кілька хвилин замовляй мені каву.
Я послухав короткі гудки відбою і сказав «добре» в нікуди.
Вона увірвалася, як вихор, на ходу скинула пальто, доторкнулася до мене холодною щокою, закинула своє довге пальто на одне крісло, ляпнулася в інше, взяла в руку горнятко з гарячою кавою, заплющила очі і вдихнула ароматну пару. Потім зробила маленький ковток, поставила зі стукотом горня на стіл і втупилася у мене, широко розплющивши очі:
— Розповідай!
— Знаєш, Марино, те, що я хочу розповісти, настільки дивне, що ти можеш мені не повірити, тож я дуже прошу сприймати це серйозно.
— Не роби занудства, — скривилась вона. — І взагалі: розумію, що краще з довгим вступом, але часу мало, тому давай прямо в лоба.
— Гаразд, — випалив я. — Уяви собі, що я зняв квартиру, прожив у ній кілька днів, а потім знайшов там щоденник, де описано моє життя. І я цього щоденника не писав! Але це мій щоденник. Щоденник мого життя.
Я видихнув, зробив паузу і подивився на неї. Вона натомість дивилась на мене, ніби міркуючи про почуте, зробила глибокий вдих, а потім заявила:
— Як круто, Андрію! Завжди знала, що ти незвичайна людина, тому з тобою справді можуть відбуватися такі речі. Ти ж приніс його?! Покажи!