Я зітхнув, потягнувся до портфеля, що стояв поруч, і дістав звідти щоденник. Я акуратно і урочисто поклав його на центр столу і стежив за її реакцією.
Марина спершу захоплено його розглядала, потім невпевнено простягла вперед руку і провела по щоденнику пальцями. Я чекав, чи не відкриє вона його, але, немов у відповідь на мої очікування, вона похитала заперечливо головою і підсунула щоденник ближче до мене.
— І що ж там? — пошепки запитала Марина.
— Там події мого життя.
— І ти не пам’ятаєш свого щоденника?
— Так, залишається варіант провалу в моїй пам’яті. Цей варіант усе пояснює. Ніби я це все написав, а потім забув.
— Навряд чи, — похитала вона головою.
— І все ж у цьому був би якийсь сенс і спосіб все розкласти хоч по якихось поличках. А зараз я сам у це не вірю.
— Проводив якесь розслідування?
— На жаль, не надто успішно. Господар квартири помер. Ніхто, крім нього, там давно не жив. Отже, серед раціональних пояснень залишається одне — я сам підклав його туди, витер це з пам’яті, але якийсь слід залишився, тож я і знайшов його згодом. Утім, навіть із цим, мушу визнати, подивитися на себе збоку, прочитати — це неабияке враження.
Я відкинувся у кріслі, пошукав ще раз пояснення, похитав головою і продовжив:
— Чого мені дався цей щоденник?
Вона знизала плечима:
— Можливо, в людини має бути шанс оглянути весь свій життєвий шлях, за секунду переглянути фільм, складений із подій свого минулого. Кажуть, людина перед смертю бачить щось подібне, коли все її життя вкладається в секунду.
— Так, це мене, безумовно, заспокоює, — пожартував я.
— Слухай, я тільки-но зрозуміла одну річ, — розсміялася вона. — Ти ж страшна людина. Може, в твоєму щоденнику написано і те, що я повинна зробити сьогодні?
— Так, — вирішив підіграти я. — Оскільки я виявився нездарою у власних розслідування, то ти маєш розповісти мені про ту людину, яка зможе відповісти на мої запитання.
— Ну от, а я ж гадала, що ти віриш у мене саму, — удавано образилася вона, а потім продовжила. — Якщо бажаєш, то можемо навіть поїхати до неї в гості. Навряд чи це стане фінішною точкою твого пошуку, але хоч трохи переключишся. Бо ж копирсаєшся в собі, наче той кріт у землі.
— Це чоловік чи жінка?
— Жінка, — відповіла Марина.
Марічка
Марічка росла у звичайній родині єдиною дитиною, але вже з раннього дитинства стало зрозуміло, що вона відрізняється від інших дітей. Здавалося, промінь долі, який то спалахує, то гасне над іншими, не полишав її ніколи. Що б вона не робила, результат завжди викликав радість.
Вона дивилася на світ великими, сповненими радості очима. Здавалося, що кожне сказане іншими слово вона пропускає крізь себе, ніби визначаючи істинну внутрішню причину вимовленого.
Зовні вона не була схожою ні на батька, ні на матір. Хоча потрібно сказати, що вони були вельми дивною парою. Її батько був майстровитим, жив тим, що бачив, багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Він підробляв на будівництвах, а оскільки уникав алкоголю, то мав непогані заробітки.
Мати була геть на нього не схожою. Здавалося, вона живе в якомусь іншому світі: дивилася крізь людей і будівлі, ніде не працювала, ходила поруч із їхнім будинком і беззвучно відкривала рота, немов би наспівуючи якусь лиш їй відому пісню. І тільки коли Марічка була поруч, її обличчя разюче змінювалося, очі спалахували й наповнювалися життям. Вона притискала дитину до себе і радісно посміхалася всім навколо.
Марічка вчилася у школі й отримувала не надто гарні оцінки, але аж ніяк через це не переймалася. Часто, коли її викликали на уроках, вона просто хитала головою, мовляв, не готова, і посміхалася, але іноді все ж відповідала, при цьому її пояснення були настільки глибокими і точними, що кожен, включаючи вчителя, розумів, що не зміг би відповісти краще.
Попервах вони жили в орендованій квартирі, а потім батько дізнався, що є можливість викупити її. У них не було стільки грошей, тому він оформив кредит. Працював іще більше, повертався додому втомленим і з похнюпленою головою.
А потім стався нещасний випадок. Кран зірвався і впав на будинок, руйнуючи стіни і ховаючи під завалами Марійчиного батька.
Вони залишилися вдвох, дві непристосовані до життя в цьому світі істоти. Незабаром банк відібрав квартиру за борги за кредитом. Марічка була неповнолітньою, і вони могли б захищатися, але не зробили цього.
Я пам’ятаю, як вони виїжджали. Складали торби з речами в кузов невеликої вантажівки і посміхалися одна одній. Для них втрата квартири не була трагедією, просто вони не житимуть там більше.