Ми котилися далі так, ніби нічого не сталося. Я повільно, боячись зробити зайвий рух, перелаштувався в праву смугу, знизив швидкість і зупинився на узбіччі. Повз мене зі скрипом пронеслася та сама величезна червона вантажівка. Вона посигналила, мабуть, вітаючи мене із вдалим результатом, адже, напевно, водій бачив мої піруети на дорозі.
Я голосно видихнув, а Марина розплющила очі, потяглася і позіхнула.
— Що, вже приїхали? — сонно запитала вона.
— Ні, — похитав я головою.
— А чого стоїмо? Тобі вийти потрібно?
— Та так, ми щойно мало не розбилися, — я спробував промовити це якомога байдужіше.
Вона підвелася, подивилася у вікна, на мене і запитала:
— Не розбилися?
— Ні, не розбилися.
— Що ж, тоді можна спати і далі.
Вона замислилася, втупившись в одну точку на лобовому склі, знизала плечима, ствердно кивнула сама собі і продовжила свою думку:
— У будь-якому разі можна спати далі.
Знову згорнулася калачиком, перекинулася на бік в мою сторону, заплющила очі і плямкнула губами. Я подивився на неї, на дорогу, на свої руки, що міцно стискали кермо машини, яка зупинилася на місці, і раптом цілковито розслабився. Ніби стовп атмосфери, який давить мене зверху, зменшився десь удвічі. Звідкись зсередини до мого рота піднявся смішок. Я намагався стримати його, стискаючи губи, але він вирвався назовні, перетворюючись на заливистий сміх. Я давно так не сміявся! Все моє тіло ходило ходором і корчилося в судомах. Марина широко розплющеними очима дивилася на мене і посміхалася.
— Що? — запитала вона, коли я трохи заспокоївся.
Цього слова виявилося досить, щоби змусити мене знову захлинутися нестримним сміхом. Сльози котилися з очей, живіт застиг у судомі, в грудях не залишалося повітря для дихання, та я продовжував сміятися.
— Розбилися, — зібравши останні сили, видавив я з себе.
Вона легенько вдарила мене маленьким кулачком у плече і дзвінко розсміялася.
Небо засипало нас снігом. Біла пелена лягала на скло — і в машині поволі темнішало, наче хтось повільно гасив у ній світло. А ми сиділи і заходилися виснажливим сміхом. Автомобілі шумно мчали повз, витісняли з простору на своєму шляху повітря, яке, перетворюючись в енергію вітру, билося об нашу машину. Вона розгойдувалася від цих поривів ззовні і від наших судомних рухів усередині. Автомобілі неслися геть, меншали, перетворювалися на крапки і зникали за далеким поворотом дороги.
Я знайшов FM-хвилю з найенергійнішою музикою, збільшив гучність до оглушливої і, набравши швидкість, повернувся на трасу. Наш подальший шлях тривав без транспортних пригод. Під’їхавши до Чернігова, ми побачили на обрії гарну церкву, яка, здавалося, побудована просто на дорозі. Дорога, що закінчується храмом. Проте, наблизившись, дорожнє полотно обігнуло пагорб із церквою і спрямувало нас тихими і незавантаженими автомобільним рухом вулицями Чернігова. Тут панувала біла красуня-зима, і місто зачаровувало своєю красою із першого погляду. «Приїду сюди ще», — пообіцяв я собі, стежачи за вказівниками. Виїхавши з міста, ми швидко, за якихось двадцять хвилин, здолали відстань до Седнева.
— Знаєш, — зітхнула Марина. — Я ж і не знаю точно, де її шукати. Вона лише писала, що біля церкви живе.
В’їхавши в селище, ми зменшили швидкість, виглядаючи перехожих, у яких можна запитати про церкву. Доїхавши до центру з яскраво пофарбованим золотистою фарбою пам’ятником радянським воїнам, ми вийшли з машини. Седнів наче вимер, не даючи навіть шансу побачити живу душу. Хвилин десять ми бродили навколо, намагаючись надибати хоч когось, поки нарешті я не побачив темну кошлату фігуру на бічній дорозі. Доки єдина побачена мною в Седневі жива людина не зникла, я кинувся стрімголов до неї. Було зрозуміло, що йти чолов’язі непросто. Він вихилявся по всій дорозі, раз-по-раз зупиняючись, щоб змусити тіло скоординуватися.
— Шановний! — голосно сказав я.
Він злякано здригнувся, обернувся до мене, сфокусував погляд, а коли я підійшов ближче, обдав мене порцією дихання, щедро присмаченого кислотою і алкоголем. Втиснув голову в плечі, ніби очікуючи покарання.
— Шановний, де тут у вас церква?
Чоловік подумав над запитанням, здається, заспокоївся і, зібравшись з силами, вимовив:
— Дай дві гривні, — постояв, спостерігаючи мою реакцію, і додав: — будь ласка.