Я сторопів, але потім подумав, що ця незначна плата не варта того, щоб втрачати час, дістав портмоне і, порившись в ньому й не знайшовши двох гривень, простягнув йому купюру в п’ять.
Він взяв її тремтячими пальцями, уважно оглянув, незадоволено подивився на мене, ніби дорікаючи за те, що я не зміг виконати таке простецьке прохання і знайти рівно дві гривні, потім вказав на свої кишені і розвів руками, даючи зрозуміти, що здачі в нього немає. Побачивши у відповідь мій схвальний кивок, засунув гроші до кишені, відвернувся і, похитуючись, пішов геть. Я витягнув руку з вигуком обурення, але тут же наштовхнувся поглядом на позолочений хрест.
Розсміявшись, я приклав долоні до рота і гукнув Марині: «Знайшов!»
Вона помахала рукою у відповідь і побігла до мене.
— Здається, знайшов церкву.
— Молодець! — відповіла Марина, взяла мене під руку, і ми попрямували до знахідки.
Порівнявшись із місцевим жителем, що допоміг у наших пошуках, я голосно подякував йому, змусивши шарпнутися вбік, і розсміявся. За хвилину, ми вже стояли біля білого кам’яного паркану, за яким виднілася церква, виконана в стилі епохи Петра І.
— Збудована Яковом Лизогубом у 1696 році, — прочитав я на табличці, і ми пройшли у внутрішній двір.
На масивних дверях церкви висів іржавий замок.
— Гарна, — зітхнула Марина, піднімаючи погляд вгору. — Тільки як нам тепер відшукати Марічку?
— Зараз знайдемо, — впевнено сказав я, очікуючи, що випадок знову вкаже правильний шлях.
Хвилина минала за хвилиною, а седнівський краєвид залишався нерухомим.
— Ще трошки зачекаємо, а потім підемо і постукаємо до найближчих будинків, люди підкажуть, — заспокоїв я Марину, яка нетерпляче роззиралася. — Давай поки обійдемо навколо.
Ми почали обходити церкву за годинниковою стрілкою, і вже за поворотом почули скрип дверей, що відчинялися. Над ними було викарбовано: «Церковна школа».
Крізь двері виплила дебела спина чоловіка, який на ходу натягував поверх ряси теплу куртку. Священик навісив на двері замок, перевірив його, посмикавши, і обернувся до нас. Він пробіг по наших фігурах із голови до низу поглядом, привітно посміхнувся і басовито прогудів:
— Доброго дня, молоді!
— Добридень! — хором відповіли ми, а Марина додала:
— Ми шукаємо одну жінку, Марію. Вона з Києва з мамою сюди приїхала кілька років тому. Знаю, що при церкві жила.
Священик задумався, похитав головою і впевнено сказав:
— Це не у нас.
Я відразу занепав духом, але священик після паузи продовжив:
— Це у розкольників, он там, — і вказав рукою вниз по тій дорозі, якою ми прийшли сюди.
— Хвилин за п’ять дійдете, у нас тут все близько.
— Чому у розкольників? — не зрозуміла Марина.
Священик добродушно посміхнувся і пояснив:
— Ми — московський патріархат, вони — київський, чи то пак розкольники по-нашому. Але це, напевно, Москва з Києвом б’ються, а нам тут жити.
І додав серйозно:
— Та й Бог один, — перехрестився і пішов геть.
Ми переглянулися і пішли у вказаному напрямку вздовж сільських будиночків, поки нарешті не побачили великий дерев’яний храм.
— Овва! — вигукнула Марина. — Саме так я уявляла церкву, в якій Вакула молився за душу панночки.
Ми підійшли до воріт і побачили напис: «Зателефонуйте мені за номером (099)2215468, буду за 10–15 хвилин».
— Треба ж, яка клієнтоорієнтованість, — здивувалася Марина і дістала телефон.
— Алло, — промовила вона. — Вітання вам! Мене звуть Мариною, а з ким я розмовляю? Тьотя Маша?! Це Марина з Києва, ваша колишня сусідка, я до Марічки в гості приїхала. Вона з вами? Ми ось тут, біля церкви.
Марина натиснула кнопку відбою і радісно повідомила:
— Скоро буде.
За десять хвилин переді мною стояла молода жінка, вбрана як черниця. Вона привітно дивилася, ніяково кліпаючи довгими віями. Вони з Мариною обійнялися так, ніби бачилися щодня. Я ж невпевнено простягнув їй руку, і вона м’яко стиснула мої пальці й кивнула головою.
— Вітання, Андрію, — вона легенько нахилила голову. — Я — Марія.
Потім подивилася на Марину, посміхнулася і поправила себе:
— Звіть мене Марічкою.
Я кивнув на знак згоди, а вона продовжила:
— Я рада гостям, мало хто мене відвідує, але я всім рада.
— Так, дуже хотілося Вас побачити, — сказав я. — Мені Марина про Вас так багато розповідала.
Її обличчя здавалося мені знайомим, але я не міг згадати, де ж міг його бачити.
— Мені часто кажуть, що я схожа на когось, — посміхнулася вона. — Гадаю, у кожного з нас є в цьому світі людина, яка дуже схожа на когось іншого. Ось і Ви мені схожі на чоловіка, який ходив тут вчора у куртці з каптуром, дивився навкруги, щось записував у зошит.