Цутому отримав опіки лівої сторони обличчя й тимчасово осліп. Переконавшись, що його серце б’ється, чиїсь дбайливі руки вклали його на лаву біля стіни. Лікар того дня до нього не дістався, надто багато людей у значно гіршому стані потребували допомоги.
Наступного ранку він прокинувся і розплющив очі. Ліве око не бачило нічого, перед правим тремтіла сиза імла. Він лежав в одязі, дивився на свої розірвані штани і думав про дружину, до якої йому потрібно дістатися. Він не хотів, щоби вона хвилювалася через нього. Огледів незнайомих людей навколо і мовчки подався на вулицю. Там панував хаос, і ніхто не звертав на нього уваги. Цутому дістався пішки до вцілілого готелю, пройшовши крізь забруднені радіацією зони. Запитав у блідого, як аркуш паперу, працівника готелю, який сьогодні день. Дізнавшись дату, звірив її зі зворотним квитком на поїзд. Дати збігалися. Зібравши речі, він вийшов із готелю і поплентався у бік вокзалу. Що далі він просувався, то жахітливіші картини поставали перед ним. Будинки були повністю зруйновані. Рятувальники збирали людей, які лежали на землі. Мертвих людей. На нього ніхто не звертав уваги. Цутому ішов і жодного разу не зустрівся ні з ким поглядом. З жодною людиною. У певний момент він почав сумніватися, чи іще існує. Своїм нечітким поглядом шукав очі іншої людини. Погляд підтримки. Хотів лише одного — опинитися вдома. Періодично зупинявся та спирався на стіни вцілілих будинків, щоби перевести подих. У ті хвилини він проходив лише за два кілометри від епіцентру вибуху і отримував ще одну сильну дозу радіоактивного опромінення. Сили залишали його. Здавалося, ось-ось він просто звалиться на землю не в змозі зробити жодного руху. До відходу потягу лишалися лічені хвилини. І ось будівля вокзалу. Зараз вона здалася йому входом в інший світ, пунктом відправлення з пекла. Зібрав до купи останні сили і дошкандибав до платформи. Поїзд Sanyo заклично загудів, попереджаючи, що ось-ось рушить. Цутому з останніх сил побіг.
Він дістався до поїзда і тремтячою рукою простягнув квиток провідникові, який вже збирався закривати двері.
— З вами все гаразд? — запитав його провідник
— Так, я їду додому, — відповів Цутому Ямагучі.
Він сів і заплющив очі. Поїзд смикнувся, заскрипів металом і вирушив у дорогу. У Нагасакі. Цутому погано пам’ятав свій шлях, він намагався не чути розмови людей, дослухався до себе. Спершу відчував тільки біль, але потім, за якимось порогом, всередині нього з’явилася ледь чутна повільна музика — немов легкі ранкові хвильки на поверхні озера. Натрапивши в собі на ці тихі мелодійні звуки, Цутому почав занурюватися в них усе глибше і глибше, забуваючи на певний час про пережитий жах.
Нагасакі зустрів поїзд тривожною метушнею. Величезна кількість людей стояла на платформі, чекаючи на потяг із Хіросіми. Натовп зайняв майже весь перон, і поліцейські намагалися врегулювати ситуацію, щоб у тисняві нічого не скоїлось. Цутому пробирався крізь натовп, а в голові його пульсувало лише одне слово: «Додому».
Коли він сів у таксі і назвав свою домашню адресу, таксист запитав у нього:
— Ви не з Хіросіми випадково?
— Ні, — не роздумуючи, заперечив Цутому.
Він не хотів зараз чути жодного запитання про те, що сталося там.
Коли дружина відчинила двері, вони якийсь час сполохано дивились одне на одного, а потім, коли вона подалася тілом вперед, а її нижня губа сіпнулася, він не витримав і мовчки заплакав, ховаючи сльози у долонях. Дружина обійняла його і, погладжуючи, повторювала: «Ти живий. Це найголовніше. Усе буде добре».
Увесь цей день Цутому спав, а наступного дня до нього прийшов лікар. Він рекомендував взяти лікарняний, але Цутому не послухався і пішов на роботу. Його зір відновився лише на вісімдесят відсотків, він майже нічого не міг їсти, до того ж зауважив, що на гребінці залишалося багато волосся, а шкіра на обличчі набула жовтуватого відтінку. Але він пішов. Йому було так важливо повернутися у своє колишнє життя, спіймати усталений ритм, побачити колег. Вони не розпитували про відрядження до Хіросіми, і Цутому був особливо радий цьому.
Увійшов його керівник і сказав, щоб він підійшов до нього о дванадцятій годині дня. Цутому внутрішньо напружився, чекаючи на невдоволення з приводу пропущених днів. Рівно о дванадцятій він постукав у двері кабінету і боязко увійшов усередину. Начальник запитав про відрядження, а потім, помовчавши, запитав: