Я заперечливо похитав головою.
— Зателефонували, повідомили, що лежить якийсь чоловік на трасі, — продовжив він, нагнувся і спробував намацати пульс на холодній руці.
З машини підійшли інші лікарі. Один здивовано й безтурботно присвиснув, інший дістав з сумки фонендоскоп і приклав його до серця чоловіка. Вони перезирнулися з вусатим лікарем, який уже деякий час намагався намацати пульс, і одночасно похитали головами.
— Мертвий, — сказав лікар з фонендоскопом і подивився на мене. — А чого він голий?
Я розвів руками:
— Не знаю, ми мало не наїхали на нього.
— Зрозуміло, — помовчавши, відповів він. — Та якщо вже ви тут, то доведеться дочекатися міліцію.
Я подивився на Марину, якій обіцяв, що встигну довести її до Києва до п’ятої години вечора. Шансів на це не залишилося. Ми дочекалися міліції, що приїхала сюди з найближчого районного центру. Молодий міліціонер посадив нас у свою машину, повільно формулював питання і поволі записував наші відповіді, потім ретельно переписав дані з водійських документів та паспортів і, попередивши, що зателефонує, якщо буде потрібно, відпустив нас.
Я вів машину, відчуваючи себе геть спустошеним, здригаючись щоразу, коли, як мені здавалося, фари вихоплювали на дорозі якісь предмети. Уявляв собі усміхнений труп, що скинув увесь земний одяг, як його переїжджають автомобілі, а потім мчать, не зупиняючись, далі по трасі. Я бачив, як підстрибують всередині своїх машин водії і клянуть дорожні служби, які не прибирають вчасно трупи з доріг. Я знав, що в якийсь момент він відкриє очі, побачить зірки в ясному морозному небі, посміхнеться ще ширше, підніме руку, щоб перевірити, чи не б’ється пульс на шиї, переконається, що його немає, і повернеться в свій колишній сон, що дарує посмішку. Сон, якому можуть завадити лише грубі пружні шини, які безцеремонно вдавлюватимуть його в асфальт.
— Зупини мені, будь ласка, тут, — обірвав мої марення голос Марини.
Вона вказувала на букву «М», що світилася попереду.
— Я можу відвезти тебе додому, — запропонував я.
Вона промовчала, і я зрозумів, що це ні до чого.
Я впевнено відкрив щоденник на одній із останніх сторінок і пробіг по ній очима. Величезна грудка підкочувалася до горла і здавлювала його, крик відчаю вдарявся об стіну й перетворювався на дивний, незнайомий звук, що наповнював собою всю квартиру.
Цієї миті мій телефон завібрував, змушуючи здригнутися й відкласти щоденник убік. Сторінка, яку я читав, піднялася догори й завмерла, розмірковуючи, куди їй податися: вперед чи назад.
— Так, Марино, — відгукнувся я.
Незнайомий чоловічий голос, продираючись крізь шум, казав мені якісь слова. Ті слова, яким я не міг повірити. Те, що я мав читати в своєму щоденнику на його останніх сторінках.
Ні! Я хитав головою, намагаючись переконати себе, що це не може бути правдою. «Ні!» — пробивалося крізь жах, який крижанив мою свідомість. Я метався, як звір у клітці, не розуміючи, що мені далі робити, я визирав у вікно на темний зимовий вечір і, дивлячись вгору, погрожував кулаком комусь там нагорі, тому, хто безжально позбавляє мене всього найдорожчого.
Я намагався зрозуміти, що мені робити, бив руками по холодних стінах чужої квартири. Хвилинна стрілка настінного годинника пройшла ще одну позначку і повернула мене до реальності. Вона вже зробила чверть великого обороту, наздоганяючи, як Ахіллес черепаху, коротку годинну стрілку, яка перевалила за цифру шість.
«Може, ще не пізно? Може, я ще зможу все змінити?» —
сказав собі і кинувся в коридор. Кількох секунд мені вистачило, щоб вскочити в зимові черевики і, схопивши куртку, кинутися сходами вниз. Я з силою вдарив по видряпаному на стіні серцю, боляче розбиваючи руку. Вибігаючи на вулицю, я краєм ока засік силует чоловіка в каптурі, який наближався до будинку, але не хотів утрачати і частки секунди на його вивчення. Я кинув своє тіло на переднє сидіння автомобіля і, беззвучно лаючи свою машину, різко змусив її двигун заревіти. Ноги тиснули на педалі щосили, а руки крутили кермо з боку в бік, намагаючись скерувати автомобіль потрібним курсом. Я знав те місце, про яке прочитав, і мчав до нього, намагаючись обігнати всі мислимі і немислимі закони, бути там швидше долі і раніше випадковості. Місто не збиралося мені допомогти, ставлячи переді мною перешкоди у вигляді машин, що повільно рухалися слизькою дорогою, світлофорів, які світилися червоним, пішоходів, що неспішно переходили вулиці. Я тихо скиглив від люті, бив кулаком по сидінню і молився. Молився щиро якимось дивним набором слів і звуків, які прийшли з глибин пам’яті, каючись і просячи вибачення, але продовжуючи люто боротися з часом на своєму шляху до місця, яке щоденник безжально вказав мені. Поворот, пряма, знову поворот, на світлофорі блимає зелений, потрібно встигнути, спалахує жовтий, він згасне за секунду, але я не гальмую, машина боком по дузі входить у новий поворот, залишилося небагато — останній поворот і...