По доріжці до нас наближався інший дядя в куртці з каптуром. Мені здалося, що йому холодно, тому що він постійно притискав свій каптур ближче до обличчя. Порівнявшись із нами, той дядя зупинився, подивився на мене і посміхнувся. Не знаю, чому, але мені так само захотілося у відповідь посміхнутися йому.
Ми стояли, дивилися одне на одне і посміхалися. Потім дядя присів близько-близько біля мене. Від нього йшло тепло, мені стало добре, і захотілося, щоб він і далі отак сидів і посміхався. А він раптом підвів голову, випростав руку і показав кудись у небо. Я підняла голову і ахнула! Адже там, змахуючи крилами, летіли дві людські фігурки: чоловіча в чорному костюмі і жіноча в гарній довгій сукні. Вони трималися за руки. Здається, вони побачили мене, тому що жваво замахали мені руками, а жінка піднесла пальці до губ і відправила вниз повітряний поцілунок. Ніби хтось поцілував мене в щоку. Чи це був дядя в каптурі, чи повітряний поцілунок долетів до землі.
— Мамо, подивися! — я обернулася, посмикали маму за руку і показала вгору.
— Зараз, зараз, Мариночко! — сказала мама, беручи мене за руку і продовжуючи говорити з дядею Ванею.
За кілька секунд мама таки підвела голову догори, а потім подивилася на мене:
— А що ти там побачила?
Я подивилася на небо, але люди з крилами зникли, напевно, вже полетіли звідси. Я обернулася до дяді з каптуром, але він теж зник. Мені зробилося дуже сумно, і я заплакала.
Дядя Ваня почав гладити мене по голові і щось говорити, але мені хотілося, щоби він прибрав свою руку і швидше пішов від нас.
— Це ми сьогодні вийшли пізно, тож вона капризує, — пояснила мама. — Нам уже потрібно їсти і спати. Так що бувай, Ваню, побачимося.
Дядя Ваня сказав мамі: «Бувай, Олю», — знову поцілував її в щоку, сказав мені, щоб я не плакала, і пішов. Залишившись удвох із мамою, я відчула себе набагато краще. Ми погуляли ще трохи і повернулися додому.
Я трішки кашляла, і мама засмутилася через це:
— Що, знову хочеш захворіти? — бідкалася вона. — Не думай навіть про це, я більше не можу пропускати роботу і сидіти вдома.
Я похитала головою, щоб зробити мамі приємно. Ми з нею сиділи на кухні і їли гарячий суп. Я помішувала його ложкою і дивилася, як овочі наздоганяють одне одного в тарілці.
— Мамо, а коли овочі бігають по колу, то незрозуміло, хто з них насправді попереду, а хто наздоганяє.
Мама засміялася, підвелася і поцілувала мене.
— Мамо, а коли настане Новий рік, на вулиці випаде сніг?
— Мені б дуже цього хотілося, — відповіла мама. — А ти хотіла б, щоби на Новий рік до тебе прийшов Дід Мороз?
Я покрутила ложкою суп в інший бік, і овочі тепер бігали одне за одним в зворотному порядку.
— Мені хотілось би, щоби тато прийшов, — сказала я і поклала ложку на тарілку.
Овочі в ній ще якийсь час за інерцією бігли наввипередки, але з кожним новим колом їх рух уповільнювався.
Мама також поклала свою ложку, поставила лікті на стіл і сховала в долонях підборіддя. Маленька сльозинка викотилася з краєчка її ока, але мама тієї ж миті змахнула її:
— Тато теж хотів би прийти до тебе. Але він зараз далеко. Шукає нас, та ніяк не може знайти. І мені дуже хотілося б, щоб саме зараз поруч із ним був справжній друг.
Мама заплющила очі, і я бачила, що вона ось-ось заплаче. Вона встала з-за столу і пішла до ванної.
Колись мама сказала, що люди не можуть літати, тільки птахи. Мені здається, що мій тато зміг би.
Я сидів на березі й дивився, як сонце сідає в безмежне море. Воно переливалося відображенням і манило за собою в глибину. Не дивлячись, я піднімав із землі гладенькі овальні камінчики, тримав їх якийсь час у стиснутій долоні, прикладав до вуха, слухаючи їх шепіт, і лише потім кидав у море перед собою. Воно заковтувало камінці в себе і дякувало мені сплеском хвилі біля берега і циліндричними колами, що розходилися на його гладіні.
— Бачиш, це море. Воно було тут ще тоді, коли ми з тобою не існували. Ми йому не заважаємо. Можемо потривожити його, але ненадовго. Воно не сердитиметься. Хіба що обіллє нас жартома хвилею і швидко втече геть відливом. Потім повернеться, тихо підбереться ближче і запитає, чи не образилися ми.
Мої пальці намацали на ідеальній поверхні камінця невелику щербинку.
— Ти все ще недосконалий. Я кину тебе в море, віддам тебе йому. Море котитиме тебе по дну, не пробуючи виправити, але мине багато років — і ти станеш ідеально гладеньким. Можливо, від зіткнення з такими ж, як ти, вбереш у себе їхні прожилки, які красиво виблискуватимуть на сонці.