Половина сонця вже опустилася у воду. Велика біла чайка, широко розкинувши крила, пронеслася з опущеною головою, раптово напружилася і каменем кинулася вниз у воду, виринула і, задоволено струсивши з себе бризки води, полетіла геть.
Я підніс камінчик до вуха і послухав, як він говорить зі мною голосом моря.
— Я кину тебе у воду. А потім коли-небудь, не знаю коли, але знаю, що це станеться, маленька дівчинка опустить руку в море і дістане тебе з води. Вона зігріє тебе в долоні і легенько проведе по тобі своїм маленьким пальчиком. І хоч твоя щербинка і зникне, вона зупиниться саме на цьому місці і ніжно погладить його. Вона закричить: «Мамо, поглянь!» І побіжить з тобою від моря, з її маленьких гладеньких п’ят розлітатиметься віялом сіро-рудий пісок. «Тут на камені намальована квітка!» —
схвильовано вкаже вона на білі лінії, які сплетуться на тобі чудернацьким візерунком. Відвезе тебе додому і берегтиме як найважливішу річ. І коли відчуватиме неспокій, братиме тебе, зігріватиме теплом рук і посміхатиметься, заплющуючи очі.
Я приклав камінь до вуст і легенько поцілував щербинку, яка зробила його неідеальним. Потім розмахнувся і кинув подалі від себе. Не чекаючи моменту, коли він розітне хвилю і тихо сховається під водою, я заплющив очі.
Був пізній вечір. Великі пластівці снігу летіли зусібіч. Я побачив перед собою великий будинок із роєм освітлених вікон. Відірвавшись від землі, я підлетів до одного з них. Вікно вкривав густий іній, тож я не міг заглянути всередину. Та раптом відчув, що хтось там за вікном тре рукою по склу. Все ширші кола розповзалися на шибці, невловимо змінюючи візерунок інею. Нарешті в самому центрі круга я побачив маленький кулачок, який своїм теплом розтоплював сніг на склі. Я простягнув руку йому назустріч, щоби допомогти, але лід не танув від моїх зусиль. Рухи кулачка за склом сповільнилися, він наче втомився. «Потерпи, ще трохи», — прошепотів я йому.
Він зупинився, немов прислухався, і з новою силою заковзав холодною поверхнею. Крижинки танули і стікали вниз, на склі з’явився прозорий отвір. Великі дитячі очі визирнули назовні і посміхнулися, перетворившись на щілинки.
Я розплющив очі. Камінчик доторкнувся до води, здивовано присвиснув і зник. Від сонця залишилася лише тонка червона смужка. Воно ось-ось остаточно впаде в море — і яскраві гарячі червоні хвилі побіжать його поверхнею.
Я опустив руку і погладив білого кота за вухом. Він лагідно замуркотів і витягнув лапи, граційно вигинаючи спину.
— Як добре, що ти зі мною. Як би я хотів знати, про що ти муркочеш. Як би я хотів дізнатися, про що ти мовчиш. Адже я так і не зміг зрозуміти, хто я, куди йшов і навіщо.
Білий кіт посунувся до мене ближче і потерся головою об штанину.
— А десь далеко зараз маленька дівчинка дивиться у вікно крізь вузьку розталу смужку і радіє пластівцям снігу, який вона так чекала, адже скоро настане Новий рік. І нас розділяє це море, за яким лежить величезний океан. Цілий океан часу.
Червона смужка на обрії розчинилася в морі.
— Андрію, можна я увімкну світло? — голос здався знайомим, але згадати його я не міг.
— Не треба, — відповів я. — Не треба.
Біля будинку номер тридцять два на вулиці Гоголівській перетоптувався з ноги на ногу і пританцьовував, коцюбіючи на морозі, хлопець, років трохи більше двадцяти, у короткій куртці. Він поглядав на годинник і невдоволено шепотів собі під ніс прокльони на чиюсь адресу. Нарешті до будинку під’їхала машина, з якої вийшов огрядний чоловік середніх літ. Потім з’явилася жінка. Вона, скривившись, подивилася на бруд під ногами і озирнулась навколо. Хлопець підбіг до них і запопадливо посміхнувся. Вони поговорили деякий час, оглядаючи разом будинок, й рушили до під’їзду.
Хлопець увійшов першим.
— Ой, навіть не знаю, — лепетала жінка. — З одного боку, ніби в центрі квартира, з іншого — будинок он який старезний. Здається, оті балкони зараз повідпадають. Ми для доньки квартиру шукаємо. Вчитиметься в Києві, тож ми хочемо, щоб вона жила на квартирі. Ці гуртожитки зараз такі, що ніяких умов для навчання. На квартирі спокійніше, та й нам приїхати можна. Правда, Колю?
Огрядний чоловік тяжко ступав сходами і шумно видихав із себе повітря:
— Угу.
— Так, звісно, краще на квартирі, — погодився хлопець. — У нас часто знімають для дітей. Усі задоволені.
А тут місце престижне: скверик поряд, будинок із кішками, Обсерваторна гірка.
— Будинок із кішками? — здивувалася жінка.