— Ось тут навпроти. Цікавий отой, зелененький, і кішки на фасаді.
— Ми не кияни, — буркнув огрядний чоловік, даючи зрозуміти, що його цікавить квартира, а не розмальовані кішками сусідні будинки.
Вони піднялися на третій поверх і повернули ліворуч. Молодий чоловік дістав із кишені зв’язку ключів і встромив один із них у замковий отвір. Спробував повернути, але замок не піддавався.
— Давно не відчиняли, — перепрошуючи, пояснив він.
— І довго тут вже ніхто не живе? — поцікавився огрядний чоловік
— Десь з осені, але квартира гарна, просто якось так виходить, що ніхто не знімає.
Нарешті замок піддався — і двері зі скреготом відчинилися.
— Прошу!
Вони увійшли в темний коридор, і хлопець деякий час нишпорив руками по стіні в пошуках вимикача.
Нарешті тьмяна лампочка висвітлила маленький вузький коридорчик, наполовину зайнятий високою і довгою шафою-передпокоєм. Вони втрьох пройшли всередину і огляділися. Жінка зморщила ніс, зітхнула, а потім на секунду її обличчя набуло замисленого виразу.
— А запах такий, ніби хтось тут живе. Колю, ти відчуваєш? — вона обернулася до огрядного чоловіка.
Той зітхнув, знизав плечима, показуючи, що йому байдуже, і попрямував углиб квартири до кімнати. Якийсь час вони провели там, а за десять хвилин вийшли, спустилися вниз і попрощались.
Коли машина від’їхала, юнак невдоволено махнув рукою і дістав мобільний телефон:
— Добридень, — привітав співрозмовника. — Щойно дивилися вашу квартиру. Потрібно ціну знижувати, інакше ми її ще довго здаватимемо.
Він вислухав відповідь і сказав: «Добре, подивимося, до побачення». Сховав телефон у кишеню, чортихнувся під ніс і пішов геть.
Двір спорожнів, і лише дерева неспішно похитували змерзлим гіллям. Та за кілька хвилин у центрі порожнього двору, наче нізвідки, з’явився чоловік у теплій куртці з каптуром. Здавалося, він не міг вирішити, що ж йому робити далі, і в нерішучості стояв, широко розставивши ноги і похитуючи головою у відповідь якимсь своїм думкам. В руках тримав згорток, який міцно притискав до грудей.
Нарешті чоловік зважився і впевнено рушив до того ж під’їзду. Відраховуючи сходинки, він піднімався вгору, уважно розглядаючи стіни. Затримався поряд із черепом з кістками, посміхнувся і рушив далі. Між другим і третім поверхом скинув з голови каптур і за кілька секунд зупинився навпроти дверей до квартири номер п’ять. Якийсь час постояв біля них, немов услухаючись у звуки, потім відкрив їх і ввійшов у квартиру.
Чоловік, не роздягаючись, зайшов до кімнати, сів у крісло. Поклав свій згорток на коліна і сидів так деякий час із заплющеними очима. Потім встав, підійшов до вікна і подивився на порожній двір. Ворона, яка пролітала повз, повернула в його бік голову, і чоловік якимось дивним чином побачив своє відображення в її чорному оці.
Він поволі відтягнув килим вбік, і, підчепивши нігтем дощечку паркету, підняв її. Вона легко піддалася і вийнялась. Чоловік повторив те саме ще з кількома наступними, і, отримавши достатньо великий отвір, вклав у нього свій згорток і акуратно заклав дощечки на місце, відновлюючи цілісність паркету. Накрив килимом і повернув кімнату до колишнього порядку.
Зробивши це, чоловік підійшов до дзеркала, впевнено кивнув сам собі і рушив до виходу. Раптом зупинився, повернувся до вікна і намалював на ньому серце. Охопив його контури в повітрі долонями і поцілував. Потім накинув на голову каптур, повернувся в коридор, вийшов з квартири, збіг східцями, перетнув двір і зник.
Велика чорна ворона приземлилася в центрі двору, оглянулася, побачила крихти хліба і, нервово озираючись на всі боки у пошуках небезпеки, склювала їх. Переконавшись, що більше нічого їстівного тут не знайде, змахнула крилами і полетіла.
Великі клапті снігу фарбували Київ у білий колір. Спрямований пензлем небесного художника, сніг поволі спускався, вишукуючи непофарбовані ділянки і темні плями. Він приховував кинуті на асфальт недопалки, уламки скла, клапті паперу, — сніг не міг очистити, лише показати, якою може бути чистота.
До снігу ставилися по-різному. Хтось набирав його пригорщами, підкидав угору і чекав, коли він опуститься вниз, впаде на голову, розтане і скотиться тонкими струмочками по обличчю. Хтось обережно ступав слизьким утоптаним снігом, перевіряв свою рівновагу перед кожним новим кроком і балансував руками для надійності. Хтось сердито бив по снігу підборами, поправляв шалик, діставав з кишені зім’ятий носовик, шумно сякався і обурювався тим, що сніг взагалі існує і заважає жити. А хтось не зважав, залишався байдужим. Сніг? То й що.