Швидко сутеніло, тож хлопцеві не видно було, що саме вона їсть. Він напевне знав, що нічого їстівного там не може бути. Але голод і цікавість взяли своє.
— Уже визріли. Хочеш? — Леля, жуючи, подала йому арбалетну стрілу з чимось рожевим, настромленим на неї.
Лисий мимоволі підійшов. Він уже навіть простяг руку, але враз гидливо відсмикнув її. На стрілі були… рештки вбитого Лелею їдючого жабеняти. Зараз вони справді нагадували якийсь спілий фрукт, але все одно зрозуміло, що це та сама жаба, тільки дуже рожева на колір.
— Ти… ви це їсте?
Леля, безперечно це їла. Тож запитання було досить безглузде, але ні на що розумніше Лисий не спромігся.
Дівчинка розсміялася:
— Ти як з неба впав. Звичайно, їм. Їх усі їдяць. Слухай, звідки ти справді? Бери скуштуй!
Навіть дивитися на цю їжу було гидко. Однак це була можливість не відповідати на запитання про те, звідки він; до того ж Леля з таким задоволенням жувала, що Лисий наважився.
На смак це чимось нагадувало сушені абрикоси, тільки ще твердіше — треба було добре жувати.
— Молодзенький, — задоволено промовила дівчинка. — Ходімо на галявину, там є більший.
Лисий пішов слідом за нею.
Чуже село
Над галявиною висіла хмарка світляків. Їхнє мерехтіння було ще млявим, але ніч стрімко наближалася. Лисий нарвав жмут трави і з-за дерева, не виходячи на відкритий простір, сильно підкинув його вгору. Світляки хижо кинулися до травинок, однак тут же втратили до них інтерес і знову розосередилися й злетіли вище. Леля пронизливо запищала, імітуючи голос кажана. У неї дуже схоже вийшло, аж світляки хлюпнули під дерева на дальному узліссі й зачаїлися. Вискаючи через кожні два кроки, дівчинка підбігла до червоноперої стріли, витягла її разом з дозрілою жабою з землі й, так само попискуючи, бігом повернулася до Лисого.
Ця жаба була м'якішою і соковитішою, однак жувати все одно довелося досить довго. Це позбавляло необхідності розмовляти. Лисий наполегливо роззирався, намагаючись придумати, де б його знайти безпечне місце для нічлігу. Але що довше думав, то певніше переконувався, що треба йти геть звідси, подалі від чужого села. Леля вдома неодмінно розповість про нього, тож цілком ймовірно, що дорослі вже вночі можуть податися на пошуки. Він для них такий самий чужий, як і вони для нього. Леля обов'язково розкаже, що він здалеку — це вона вже точно зрозуміла. Що йому тут потрібно, що він вивідує? — шукатимуть напевне.
Жаба виявилася не лише смачною, а й поживною. «Так от чому вона не знищила останній кущ», — подумав Лисий.
— Куди ти цапер? — Леля заговорила першою.
Лисий помовчав, сподіваючись, що вона почне ще щось питати, і тоді можна буде не відповідати не лише на це запитання, а й на всі наступні.
Вона неправильно зрозуміла його мовчання й додала:
— Ти не думай, я не закудикую. Просто зараз ходиць уже небезпечно. Якшо хочеш, можеш заночуваць в нашій вьосці.
— У вашій… що?
— Вьоска — ну, де я живу, де всі наші живуць.
Мабуть, так вони називають своє село, подумав Лисий. А ми ніяк не називаємо — село та й село.
— Чого я у вас не бачив! — буркнув хлопець навмисне грубо, щоб відбити в неї бажання знову його запрошувати.
Леля засміялася. Сміх у неї був дзвінкий і заливистий.
— От ти смішний! Чого ти соромисся!
Вона знову неправильно його зрозуміла, і це якраз Лисому сподобалося. Хай собі думає, що він соромиться.
— Прощавай, — кинув він їй, розвернувся й беззвучно розтанув у темряві.
— Як тебе звуць? — долинув до нього дзвінкий голос.
— Лисий! — ніби зовсім здалеку відгукнувся він.
Леля теж уміла ходити беззвучно. Якби не червоне оперення стріл, що визирало з дерев'яного колчана за її спиною, Лисий, мабуть, загубив би її. А піти звідси, не розвідавши де її Вьоска, — треба ж придумати таку безглузду назву! — хлопець не міг.
У лісі прокидалися нічні звуки. Десь позаду свиснув кажан, пугукнув пугач і замовк. Потім він забив крилами, і тут же нажахано пропищала миша. І теж замовкла. Далеко на півдні залопотіли порожні дерева, загули. Це погано. Доведеться їх обходити, а це час.
Леля вела його просто на захід. Вона не зупинялася, йшла майже прямо, тільки одного разу зробила півколо трохи на південь — вона знала ці місця, мабуть, прямо йти було небезпечно.