Він безпорадно борсався в кущах, коли повз нього так само панічно швидко промчало ще кілька звірюк. А вже як Опенько звівся на ноги, він зрозумів, що так налякало тварюк. За вовкулаками гнався величезний, більший за будь-кого з них, чорний ведмідь. А може, він був і не чорний. Може, він був бурий. Хтозна. У темряві не видно. Вогнища на вулицях уже майже догоріли.
Опенько зрозумів, чому вовкулаки його не вбили, — не до того було. Але чому ведмідь навіть не звернув на нього уваги, цього мисливець зрозуміти не міг. Він стояв і розгублено дивився їм услід. І тільки-но встиг подумати, що ведмідь жене вовкулаків точно на пастки, як із лісу донісся смертельний крик першого. Потім ще одного, ще…
— Скільки їх було, Мишо? — спитав старий.
— К-к-кого? — перепитав сусіда, тож Опенько вирішив його більше ні про що не питати.
Замість епілогу
Ніхто нікого ні про що не просив, але вранці, коли закінчили прибирати тіла забитих вовкулаків і затоптувати останні жарини багать, народ потягнувся до Лисої криниці. Сходилися з усіх кінців села, вливалися в натовп і гарячково розмовляли. Ходили від однієї купки людей до іншої і невтомно розмовляли. Перескакували з однієї теми на другу, на третю і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Здавалося, в людях назбиралося стільки слів, що вже несила було втримувати їх у собі.
— А мій Миша — ох і стріляє! Ох і стріляє! Двох вовкулаків — заввиграшки! З такої відстані! Тільки ж-ж-ж! І впав. Ж-ж-ж — і впав!..
— А Опенько!
— Ой! Що ви кажете, я ж усе бачила! Він узагалі! Хіба хто б наважився з хати злізти! А він!.. Ніколи б не подумала!
— А де це діти? Щось нікого не видно?
— Прийдуть!
— А ви бачили? Лисий живий?
— Лисий!! Чи може щось зупинити Лисого! Бачили б ви, що він виробляв! О! Лисий — це!..
— А чия хата горіла?
— Як? Ви не знаєте?
— Та звідки ж я можу знати! Де я живу, а де горіло!
— Це Каченина хата горіла. Уявляєте! Каченина!
— Оце б я не уявляв! Воно бідне таке незграбне! Скільки Лисий попереджав: обережно з вогнем, а вона все одно підпалила свою хату…
— Таж ні! Вона навмисне її підпалила!
— О! Я так і думав!
— Що ти думав? Ну, що ти думав?
— Так і думав, що…
— Та нічого ти не думав! Вона коли побачила, що вовкулаки здерлися на її дах…
— А правду кажуть, що Лисий привів якогось ведмедя, і він прогнав усіх вовкулаків?
— Ой! Ти більше слухай, що кажуть! Не Лисий, а Наталка.
— Ви, дядьку, чули дзвін, та не знаєте, де він! Не Наталка, а Марічка…
— Марічка?! Коли б то? Вона цілу ніч над селом у ступі носилася…
— А хтось ходив туди, до Вуханевих пасток?
— Я не знаю, хто там хтось, а я сам ходив.
— Один?
— Ну… Чому один. Нас кілька чоловік було. Опенько он ходив. Семеро.
— Вас було семеро?
— Нас було четверо.
— А хто ж семеро?
— Вовкулаків семеро. Ото скільки їх від ведмедя тікало, стільки ж і втрапило в пастки, тільки вони не Вуханеві, а Петрусеві.
— О, куме, і я те саме чув.
— Що ти, куме, чув?
— Що Вухань там ні до чого, що то все… О, здоров, Вуханю!
— …
— Ти якийсь мовчазний сьогодні.
— А чого ж його… той… Борода…
— А правду кажуть, що є якийсь камінь, на якому всю правду написано?
— Яку таку правду?
— Ну, про те, що в світі далі буде.
— У якому світі? Ти вже як хочеш щось сказати, то кажи.
— Отакої! Чого це ти так дратуєшся?
— Сам ти дратуєшся. Тут і так спати хочеться, наче тобі в очі піску насипали, так іще ти з дурницями!.. Камінь…
— Ні! Я вам скажу, Каченя, це… Скажи, Вуханю?
— А що тут той? І так воно все… Хіба ж я раніше не казав?
— Ой, ви тільки не кажіть мені! Хто її змушував?
— А що їй було робити? Вона одна! Одна, розумієте? Все життя одна! Все життя!..
— Ну, то й що?
— А те, що ви, чоловіки, просто безсердечні довбні!…