— Вам немає потреби їхати далі. Кобра вже не зможе нам зашкодити.
— Хто він такий, цей Кобра? — запитав лицар Івейн.
— Я не знаю. Знаю лишень, що він лиха й небезпечна людина.
— Виявляється, так, — промовив лицар сухо. — Але ти, схоже, знаєш про нього ще дещо!
— Він з Евіллану.
Ці слова, здавалося, здивували лицаря.
— З Евіллану! — повторив він.
Вармін теж спантеличено поглянув на Тіурі, який тим часом звернувся до лицаря Івейна:
— Прошу вас, шляхетний лицарю, відпустити мене негайно. Можливо, незабаром ви дізнаєтеся більше, аніж я можу розповісти зараз.
— Ти загадковий, юначе, — сказав лицар, помовчавши. — Я чую по твоїй вимові, що ти прийшов з-за Великих гір. Це так?
— Так, лицарю.
— Може, ти тоді. — почав було лицар, але не договорив, кивнув і продовжив: — Я повністю довіряю наміснику і вчиню згідно з його рішенням. Іди з миром! Ти, Варміне, вирішуй сам — їхати тобі з ним чи повертатися до своїх воїнів на схід. Прощавайте.
Тіурі і Вармін вклонилися і невдовзі були у внутрішньому дворі, де, згораючи від нетерпіння, їх чекала решта.
— Що сказав вам лицар? — спитав Паккі друга.
— Гарна новина! Посланець приніс йому: Кобру спіймано!
— Кобру спіймано? Правда? — прошепотів Паккі.
— Так, — мовив Тіурі, — правда.
Паккі дивився на нього сяючими очима.
— Це справді чудова новина. Еге ж! Тепер принаймні можна не боятися кожної тіні й не заглядати за кожний кущ.
Вармін підійшов до них і кашлянув.
— Що там? — запитав Тіурі.
— Як нам тепер вчинити? Їхати мені з вами чи ні?
— Тепер ви можете зі спокійним серцем залишити нас самих, — відказав Тіурі.
— Гаразд. Ти сам це сказав. Бач, я не знаю, чому мене просили повернутися якомога швидше. І якщо ти вважаєш, що наша допомога тобі більше не потрібна, я хочу дізнатися, де вона може знадобитися. Щось не так у цьому королівстві, мені здається — щось назріває. Але, коли твоя воля, я поїду з вами. Зараз я служу тобі, хоч як неймовірно це звучало б, попри те що ти набагато молодший за мене.
Тіурі простягнув йому руку:
— Дякую за допомогу, Варміне, і перекажіть намісникові, що я йому вдячний. А втім, ми особисто подякуємо йому, коли повернемося до Райдужної річки.
— Гаразд. Але я не відпущу вас, допоки не переконаюся, що ви добре озброєні. Можливо, воно й не знадобиться, але не завадить. Від того луку і стріл, що живуть тільки у твоїй уяві, невелика користь! Я дам вам справжні, а зі збройової отримаєте й кольчуги.
Минув певний час, перш ніж усі потрібні речі були зібрані й передані друзям.
— Це обов’язково вдягати? — запитав Паккі, вперше в житті взявши до рук кольчугу. — Мені б звичайну сорочку.
— Звикай, — сміючись, сказав Вармін. — Це надійний захист, і чимось доводиться поступитися.
— Тоді доведеться вдягнути, — зітхнув Паккі. — Але лук мені точно ні до чого. Я вгору й трьох кроків не пройду. — Однак, подумав і погодився: — Гаразд, давайте його сюди. Можливо, це мені й пасуватиме.
Друзі попрощалися з Варміном і його вершниками та виїхали на західну дорогу.
— Тепер ми знову разом! — радів Паккі. — Як тобі мій вигляд? Я хоч трохи схожий на зброєносця?
4. Унавенстадт. Жебрак біля брами
Звісно ж, Тіурі хотілося розповісти Паккі, про що саме він говорив з лицарем Івейном.
— На щастя, він відпустив нас одразу, — сказав Пак-кі. — Я вже трохи злякався, що нас знову затримають, і пожалкував, що ми не перевдяглися на яких-небудь бородатих стариганів, наприклад!
Де б ти ті бороди взяв? — засміявся Тіурі.
— Нічого зараз про те думати, тим паче, що нам це вже не знадобиться. — Паккі роззирнувся довкруж. -Ці Місячні пагорби трохи схожі на гори і такі ж прекрасні, однак я думаю, що ліпше бути від них якомога далі. А ти?
— І я.
Місячні пагорби назавжди будуть пов’язані зі спогадами про години тривог, погрозами розлюченого Кобри і особливо — з убивством молодого писаря.
Їхнє бажання незабаром здійснилося, бо пагорби вони невдовзі залишили позаду і потрапили у зовсім іншу місцину. Юнаки їхали полями хвилястої золотавої пшениці, уздовж пасовищ з ніжно-зеленою травою, де паслися коні, подекуди траплялися темні переліски й дерева.
Дорогою їм зустрічалося доволі багато людей; юнаки проминали села й господарські садиби, а часом вдалині виднілися високі вежі якихось замків.
По обіді почав падати дощ, та він не перешкодив гарному настрою хлопців і не змусив їх стишити хід. Вони їхали вперед навіть після заходу сонця. Дощ скінчився, і вони їхали при світлі блідого місяця, який віддзеркалювався в калюжах. Десь збоку, у канаві, кумкали жаби, а трохи далі у траві сюрчали цвіркуни.