Тіурі вирушив далі, не надто переймаючися словами селянина, — було тепло й сонячно. Однак після полудня передбачення чоловіка почали справджуватися. Небо затягло хмарами, подув холодний вітер, і Тіурі наддав ходу. Попереду на тлі темного неба чітко вимальовувалися обриси замку — це, безперечно, був Міс-теринат, отже до Великої Дороги та Блакитної річки зовсім близько.
Тільки-но хлопець ступив на дорогу, як уперіщив дощ.
Блакитна річка виявилася геть не блакитною, а свинцево-сірою; тут вона була не такою, як у Дагонат-бурзі, а значно вужчою, і течія набагато стрімкішою.
Замок височів на протилежному березі. Тіурі знав назви багатьох замків королівства, але про Містеринат ніколи не чув. Ця частина королівства була відмежована великим лісом і розташувалася трохи осторонь, та й не часто згадувалася в оповідках і майже не відігравала ролі в історії королівства. Тіурі стояв під дощем і дивився на замок. Опущений міст вів до відчиненої брами між двома масивними вежами. Та, попри це, замок не видавався Тіурі дружнім та гостинним — дуже великий, темний і якийсь таємничий, огороджений мурованими стінами з грубого тесаного каменю й неприступними вежами.
Він роззирнувся: жодного укриття поблизу не видно.
«Чому б мені не перейти міст, — подумав він, — і не попросити притулку? У такому одязі це безпечно, не все ж спати просто неба. Он там у вікнах засвітилося, усередині, мабуть, сухо та затишно».
Перетнувши моста, юнак закалатав у брамний дзвін. Двері розчинилися.
— Заходьте, — сказав стражник. — Ох і негода! Дуже змокли, вельмишановний брате?
— Не дуже. Доброго вам вечора. Чи можна мені тут заночувати?
— Звісно. Ви запрошені герцогом?
— Ні.
— У будь-якому разі ви бажаний гість, питання скоріш церемоніальне. Кожний подорожній може заночувати у нас. Прошу за мною.
Тіурі послідував за ним і опинився в маленькій круглій кімнаті, розташованій в одній із веж поблизу воріт. Там за столом, глибокодумно вивчаючи розташування фігур на шахівниці, сидів другий стражник.
— Гість, — сказав перший, — запиши його.
— Чекай-но, — відгукнувся той, переставив на дошці фігуру й задоволено промовив: — Твоя тура під загрозою, — потім підвівся, підійшов до шафи, що стояла поруч, дістав грубу книжку, гусяче перо й каламар, знову сів, розгорнув книжку і звернувся до Тіурі: — Як вас звати, брате?
— Тармін, — сказав Тіурі перше, що спало йому на думку.
— Брат Тармін, — повторив стражник, умочив перо в каламар і старанно записав ім’я, — з Брунатного монастиря?
Тіурі ствердно кивнув.
І це теж було старанно записано. Стражник подмухав на сторінку, щоб чорнила швидше висохли, й закрив книжку.
— Так, порядок. Герцог бажає, щоб імена всіх його гостей було записано. Ось дивись-но: мало-помалу, а скільки їх назбиралося. — І, вказавши на шахівницю, звернувся до першого стражника: — Твій хід.
— Май терпіння, — відказав той, — покажу лише братові Тарміну дорогу. А ти, нечемо, навіть не привітався з гостем.
— Здоров був, брате Тарміне, — привітався стражник та, затиснувши книгу під пахвою, підвівся і вклонився. — Помолися за мене, бідного грішника. І не затримуй мого загайного друга довгими розмовами, він має захищати свою вежу — я зараз кажу не про вежі Містерината, де міст завше опущено, а про цю маленьку вежу на шахівниці.
— Ходімо, — закликав юнака перший стражник, — з ним неможливо нормально спілкуватися, самі лише шахи в голові.
Він вивів Тіурі до внутрішнього дворика, на протилежному боці якого була хвірточка. Перетнувши двір бігцем, бо дощ періщив не вгаваючи, стражник відімкнув хвіртку великим ключем.
— Далі навпростець, слуги покажуть вам, де можна поїсти та переночувати.
Тіурі подякував стражникові і пройшов аркою до другого двору, просторішого й красивішого за перший, але похмурого й безлюдного за дощової погоди. Уздовж його дальньої стіни була галерея, якою ходили люди, туди й подався Тіурі. Чоловік у блакитному підійшов до нього.
— Благословенний ваш вечір, — кланяючись, ввічливо промовив Тіурі, — я пілігрим і прошу дозволу заночувати в замку.
— Заходьте, пілігриме, ласкаво запрошую, — відповів чоловік, — проходьте до Великої зали, там і трапезна; у каміні розвели вогонь, до вечері встигнете просохнути.
Тіурі подякував.
Велика зала нагадувала йому залу рідного замку, однак мала більш старовинний та похмурий вигляд: з почорнілими від кіптяви балками на стелі, сірими, подекуди ушкодженими вогкістю стінами.