раховували просто так, задарма, перейти цей прекрасний міст?
— Але, — розгубився Тіурі, — що нам робити, коли ми наразі не можемо заплатити?
— Доведеться лишитися на цьому боці, — відповів вартовий.
Тіурі подивився на річку. Зблизька вона здавалася ще ширшою, ще стрімкішою. Навряд чи він зможе переплисти на протилежний бік. Однак, можливо, пощастить дістати човна.
— За переправу через Райдужну річку у будь-який спосіб слід платити, — вартовий немовби прочитав думки Тіурі. — На човні, плавом чи по мосту ви перетнете її, платити все одно доведеться. Плавом, до речі, не раджу.
Тіурі глянув на нього.
— Нам конче потрібно переправитися на протилежний бік, — промовив він, — але грошей у нас немає, лише один мідний грошик на двох. Чому тут потрібно платити за переправу?
— Поспитай про це королівського намісника, — відказав стражник, вказуючи на замок. — Він збирає тут мито з дозволу короля Унавена.
— Але нам нема чим заплатити! — вигукнув Пак-кі. — Що за дивний звичай. Це означає, що той, хто бідний, ніколи не зможе попасти в серце королівства Унавена?!
— Це брехня, — розсердився вартовий. — Кожен, багатий він, чи бідний, може перетнути річку. Мито має бути сплачено, і намісник усім дає змогу заробити ці гроші. Попрацюєш тиждень на його землях — отримаєш золотий. Так, за три тижні назбирається рівно стільки грошей, скільки потрібно.
Тіурі та Паккі перезирнулися.
— Що скажете, га? — вів далі вартовий. — Не журіться. Ідіть он на ту велику ферму, управитель скаже, що треба робити. Завтра зранку, гадаю, і почнете.
— Нам не можна втрачати три тижні, — заперечив Тіурі. — Ми поспішаємо.
Цієї миті із замку вийшов другий вартовий.
— А, то ви поспішаєте! — мовив перший. — Багато хто так говорить.
— Але це свята правда, — запевняв Паккі.
— Що «правда»? — запитав другий вартовий, що підійшов до них.
Перший відповів:
— Ці молодики кажуть, що не мають ані грошей для сплати мита, ані часу, щоб заробити їх.
Другий вартовий уважно оглянув друзів.
— Три золотих за три тижні — швидкий заробіток.
— Певно, у тутешнього сеньйора завжди вистачає робітників, — уїдливо зауважив Паккі.
Другий вартовий напівздивовано, напівобурено поглянув на нього:
— Що ти хочеш цим сказати? Три золотих за три тижні — хороша платня.
— Якщо їх не доводиться одразу ж йому повертати, аби перейти на той бік.
— Але ж ти саме для цього й працював, хіба ні?
— Я хочу перейти річку безкоштовно, — Паккі повернувся до Тіурі: — Ти коли-небудь бачив, щоб за переправу брали плату?
— Ніколи.
— Я вже зрозумів, що ви з чужого краю, — сказав другий вартовий. — Інакше не на жарт розгнівався б. А тепер скажи-но, хлопче, — звернувся він до Тіурі, — чи бачив ти коли річку, через яку було б перекинуто такого моста? Сім кам’яних арок — і це за такої сильної течії. То що, бачив ти коли такого моста?
— Ні, такого не бачив. Але я, мабуть, залюбки переправлюся човном. Можна?
— Звісно, можна, — сказав перший вартовий. -Тільки спершу заплати три золотих. Тут таке пра-вило. Подобається це тобі чи ні, воно є й буде. Не можеш заплатити й не хочеш працювати — лишайся на цьому боці.
Другий додав:
— А якщо ви й справді поспішаєте, поговоріть з нашим сеньйором. Пам’ятаю, одній жінці, у якої тяжкохворий син лежав на тому боці, він дозволив перейти річку безкоштовно. Якщо у вас направду є причини поспішати, підіть до нього й попросіть. Намісник -єдиний, хто це може вирішити.
Хлопці перезирнулися.
— Намісник об’їздить нині свої володіння, — продовжував другий вартовий. — До шостої він зазвичай повертається. Ходіть до брами, зачекайте його.
Тіурі подякував, і хлопці повернулися, щоб іти, але перший вартовий зупинив їх.
— Хочу попередити: не наробіть дурниць. Бо це може обійтися вам дорожче, ніж три тижні. Порушників тут суворо карають.
— Що ж робити? — шепнув Паккі, поки вони йшли до замкової брами.
— Не знаю, — зітхнув Тіурі. Звернутися до намісника? Але тоді доведеться розповісти йому про секретне доручення, а хто знає, чи можна йому довіряти? Саме лише мито за переправу викликало в нього неприємне відчуття.
Браму було відчинено, під в’їзною аркою сиділи вартові. Друзі зупинилися, не доходячи брами. Обидва мовчали. Треба було дочекатися повернення намісника. Варто його побачити — і тоді, можливо, з’явиться рішення.
«Я не можу цього зробити, — думав Тіурі. — Лицар Едвінем велів нікому не казати. Тільки Паккі знає, але Паккі — це все одно, що я сам.»