Але незабаром мені набридло і це. Повз мене проходили одні й ті ж люди, яких я знав уже багато років і чиї обличчя та жести давно вивчив напам’ять. Недалеко від мене стояло порожнє крісло. Я сів на нього. А публіка довкола знову заметушилася, люди почали проходити повз мене частіше – вони були неспокійні, поспішали й штовхалися. Мабуть, скоро почнеться новий заїзд. Але мене це не хвилювало, я замріяно спостерігав за тим, як білими кучерями підіймається в небо дим від моєї цигарки, де стає усе світлішим і світлішим, аж поки врешті тане на горизонті весняної синяви, мов крихітна хмаринка. І тут сталася абсолютно нечувана подія, яка сколихнула моє життя – так що я не можу отямитися від цього і досі. Я можу з точністю назвати час, бо саме подивився на годинник, стрілки на циферблаті зійшлися, і я з цікавістю спостерігав за тим, як вони на мить злилися в одну. Було шістнадцять по третій того незвичайного пообіддя, 7 червня 1913 року. Отже, я тримав у руці цигарку і дивився на білий циферблат годинника, цілковито захоплений цим дитячим і трохи смішним спостереженням, і ось раптом почув за своєю спиною голосний жіночий сміх. Це був різкий, збуджений сміх, який так подобається мені в жінках, такий теплий і несподіваний сміх виривається завжди з густих хащ жіночої чуттєвості. Я мимоволі повернув голову і хотів роздивитися жінку, чий сміх вирвав мене з безтурботної замріяності, ніби сліпучий білий камінчик, який розбиває затягнуту ряскою поверхню озера. Але потім вирішив зачекати. Мене, як це часто буває, стримало бажання провести невеличкий психологічний експеримент, який нікому нічим не загрожує. Я постановив не дивитися поки що на жінку, а спершу дати волю своїй фантазії і насолодитися передчуттям відгадування, тож почав уявляти собі її – обличчя, вуста, шию, потилицю, груди, а потім усю її живу поставу, яка дихає і сміється.
Вона стояла десь зовсім близько за моєю спиною. Сміх знову перетворився на розмову. Я зацікавлено дослухався. Вона мала легкий угорський акцент, говорила легко і швидко, розтягуючи голосні, немов під час співу. Мені подобалося домальовувати до цього голосу тіло і оздоблювати картину в своїй фантазії якомога більшою кількістю деталей. Я дав їй темне волосся, карі очі, широкий чуттєвий рот з повними вустами і білими міцними зубами, малесенький тендітний носик, але з тонкими тремтливими ніздрями. На ліву щоку приклеїв мушку, а в руку дав стек, яким вона злегка постукувала себе по нозі, коли сміялася. Жінка говорила й говорила. І кожне сказане нею слово додавало ще якусь деталь до портрета, створеного в моїй уяві: невеличкі груди, як у юної дівчини, темно-зелена сукня із приколотою навскоси діамантовою прикрасою, світлий капелюшок із білим мереживом. Портрет ставав усе чіткішим, і ось уже мені здавалося, що ця незнайома жінка за моєю спиною відбивається у моїх зіницях, ніби на світлині. Але я і далі не хотів озиратися, продовжуючи цю гру з власною фантазією, мені все більше подобалося заглиблюватися у це вимріювання, і я навіть заплющив обидва ока, переконаний, що якби підняв повіки й озирнувся, то внутрішній портрет цілком збігся би з зовнішнім.
І в цей момент вона вийшла вперед. Я мимоволі розплющив очі і розізлився. Бо, як не прикро, я не вгадав жодної риси, її зовнішність була геть несхожою на намальовану мною картинку. Сукня не зелена, а біла, жінка не худорлява, а пишнотіла, з широкими стегнами, на жодній із повних щік не було вимріяної мною мушки, волосся біляве з червонуватим, а не темним відтінком, а капелюшок формою нагадував шолом. Жодна з вигаданих мною деталей не відповідала дійсності, але ця жінка була гарною, навіть дуже гарною, її краса кидала виклик, хоча я, ображений за невдачу свого психологічного експерименту, в перший момент і відмовився визнати її вродливою. Я подивився на неї майже вороже, але навіть попри свій опір відчув сильну чуттєву привабливість, якою віяло від незнайомки, її пишне і водночас м’яке тіло зваблювало і збуджувало по-тваринному сильно. Тепер вона знову голосно засміялася, і стало видно її міцні білі зуби. Я змушений був зізнатися самому собі, що цей темпераментний і чуттєвий сміх пасував до її розкішного тіла. Усе в ній було сильним і сміливим – високий бюст, випнуте вперед в усмішці підборіддя, уважний погляд, стрімка лінія носа, долоня, яка з силою притискала до землі кінчик парасолі. У ній було щось споконвічно жіночне, якась правічна сила, свідоме і досвідчене зваблення, втілена у плоті спокуса. Поряд із нею стояв елегантний офіцер із трохи втомленим обличчям і наполегливо щось їй доводив. Вона слухала його, усміхалася, сміялася, заперечувала, але все це якось між іншим, бо її погляд одночасно охоплював усіх довкола, – її ніздрі тремтіли, і вона притягувала на себе зусібіч увагу, усмішки, зацікавлені погляди, байдужим не залишався ніхто, жоден чоловік, навіть ті, хто просто проходив повз. Її погляд невтомно мандрував довкола, оглядав трибуни, час від часу вона відповідала на чиєсь привітання раптовою усмішкою впізнавання, її очі встигали подивитися як праворуч, так і ліворуч, а сама вона у цей час уважно і трохи зверхньо слухала свого співрозмовника. Її погляд не зачепив лише мене, бо я був закритий тінню її супутника і знаходився нижче її поля зору. Це мене роздратувало. Я встав, але вона все одно мене не зауважила. Я підійшов ближче, але у цей момент вона знову підняла очі на трибуни. Тоді я рішуче зробив крок до неї, вклонився, махнувши капелюхом перед носом її супутника, і запропонував їй своє місце. Вона зиркнула на мене здивовано, її очі блиснули, і вона потішила моє марнославство усмішкою. Але потім лише коротко подякувала і зайняла стілець, не сідаючи на нього. Вона м’яко сперлася на бильце своєю повною, оголеною до ліктя рукою, і така поза дозволяла їй ще вигідніше показати свої звабливі форми.