– Крессі! Крессі! Крессі!
І тут натягнута струна раптово обірвалася (повторення робить навіть шалену пристрасть одноманітною!). Зазвучала музика, натовп розійшовся. Уперед були виставлені таблички з номером переможця. Я зиркнув на них без особливої цікавості. На першому місці світилася сімка. Так само машинально я перевів погляд на синій квиток, який усе ще тримав між пальцями. І на ньому теж була сімка. Я зареготав. Квиток виграв, спритний Лайош правильно зробив ставку. Тож я своєю зловтіхою ще й видурив гроші у товстуна; раптом хороший настрій знову повернувся до мене, а разом з ним і зацікавлення – я вирішив з’ясувати, скільки коштувало йому моє ревниве втручання. І я вперше уважніше придивився до синього клаптика паперу. Це був квиток на двадцять крон в ординарі. Мабуть, виграш був досить великим. Недовго роздумуючи, тільки з самої лише цікавості я дав натовпу донести себе до кас. Мене притиснули до одного з віконечок, я простягнув квиток, і відразу ж швидкі кістляві руки людини, обличчя якої мені не було видно, відрахували мені дев’ять купюр по двадцять крон і поклали на мармурову дошку.
І в цей момент, коли в моїх руках опинилися гроші, справжні гроші, сміх застряг мені в горлі. І відразу ж з’явилося неприємне відчуття, яке примусило відсмикнути руки від чужих грошей. Я би з задоволенням залишив сині купюри на мармуровій дошці, але за мною вже хвилювалася черга, кожен хотів якнайшвидше отримати виграш. Тож не залишалося нічого іншого, як із соромом кінчиками пальців взяти гроші: вони пекли мої долоні, ніби синє полум’я, я мимоволі відставляв руку подалі від тіла, ніби і ця рука, яка взяла чуже, теж більше мені не належить. Раптом я усвідомив увесь жах ситуації. Жарт зайшов занадто далеко, я захопився і мимоволі зробив учинок, не гідний чесного чоловіка і джентльмена, офіцера запасу, я не наважувався навіть подумки вимовити справжню назву скоєного. Бо я не просто приховав ці гроші, а виманив хитрощами, тобто вкрав.
Довкола мене дзижчали й шелестіли голоси, люди проштовхувалися до кас і назад. А я продовжував стояти нерухомо із відставленою вбік рукою. Що мені тепер робити? Спершу я подумав про найпростіший вихід: знайти справжнього власника виграшу, віддати йому гроші і перепросити. Але це було неможливо, тим більше в присутності іншого офіцера. Я ж був лейтенантом запасу, і таке зізнання відразу ж позбавило б мене чину. Навіть якби я просто знайшов квиток, то отримувати за нього гроші вже було негідним учинком. Я подумав і про те, щоб піддатися інстинктивному бажанню зіжмакати банкноти й викинути геть, але і це було б ризиковано, адже хтось міг побачити і запідозрити щось недобре. Але я в жодному випадку не хотів залишати собі ці гроші, а тим більше запихати їх до свого гаманця, щоб потім подарувати комусь. У мене з дитинства разом зі звичкою носити чисту білизну виробили потребу жити чесно, тому мені було гидко навіть подумати про те, щоб доторкнутися до чужих папірців. Позбутися цих грошей, як завгодно, але позбутися, – це було єдине моє бажання, геть далі від них! Я безпорадно озирнувся довкола, пошукав якогось сховку, якогось усамітненого місця, і тут зауважив, що люди знову вишиковуються в черги до кас, цього разу з грошима в руках. Це видалося мені порятунком. Повернути гроші назад злій випадковості, яка принесла їх мені, закинути назад, у ненаситну прірву, яка вже жадібно заковтувала нові ставки – сріблом і купюрами, так, це було звільнення.
І я кинувся до кас, пробиваючись крізь натовп. Ось переді мною залишилося лише двоє чоловіків, а потім настане моя черга, і тут я усвідомив, що навіть не знаю, як називаються коні, на яких треба ставити. Я почав жадібно дослухатися до розмов довкола.
– Ви ставите на Равахоля? – запитав хтось у черзі.
– Звичайно, на Равахоля, – відповів співрозмовник.
– Думаєте, Тедді не має жодних шансів?
– Тедді? Та ви що? Він програв навіть пробний забіг. Ні в якому разі не ставте на Тедді.
Я проковтнув почуте, як спраглий ковток води. Отже, Тедді поганий. Він точно не виграє. І я відразу ж вирішив поставити на нього. Простягнув гроші у віконечко, назвав щойно почуте ім’я Тедді і додав: «В ординарі». Чиясь рука простягнула мені назад квитки. Тепер у моїй руці було дев’ять біло-червоних паперових квитків замість одного. Мені все ще було соромно, але вже не так пекло в долоні, і я не відчував себе більше так принизливо і неприємно, як тоді, коли тримав у руках гроші.