Хтось покликав мене з сусіднього екіпажа, здається, я не почув, коли цей чоловік вітався зі мною вперше. Я здригнувся від несподіванки, роздратований через те, що мене вирвали зі стану солодкої самозаглибленої замріяності, цього найкращого з коли-небудь бачених мною снів. Погляд на знайомого, який покликав мене, зруйнував ці мрії, – я побачив свого шкільного товариша Альфонса, друга моїх дитячих років, тепер він був прокурором. І тут мене раптом трусонуло, мов у лихоманці: цей чоловік, – подумав я собі, – який так приязно вітається з тобою, тепер матиме над тобою необмежену владу, варто йому лише довідатися про твій учинок. Якби він уже знав про те, що ти скоїв, то був би зобов’язаний силою витягти тебе із теплого фіакра, вирвати з твого теплого безжурного існування і кинути на три або й п’ять років у безжальний світ за ґратами, до інших злодіїв, яких загнала в їхні камери нагайка нужди. Але страх тільки на коротку мить зловив мою тремтячу руку своїми крижаними обіймами, тільки на секунду моє серце завмерло і перестало битися, – а потім і ця думка перетворилась на гаряче відчуття, на якусь нереальну і нахабну гордість, самовдоволене і майже зверхнє споглядання всіх довкола. «Ваша дружня посмішка застигла б у кутику рота, якби ви тільки знали, який я, – думав я собі. – Ви б тоді не віталися зі мною як із рівним собі! Ви з відразою відкидали б моє привітання геть від себе, немов бризки нечистот, струшували б його з одягу з огидою і роздратуванням. Але ще до того, як ви зможете викинути мене зі свого товариства, я вже зробив це сам, сьогодні після обіду я викреслив своє ім’я зі списків мешканців вашого холодного кістлявого світу, у якому я був лише коліщатком, яке працювало бездоганно, було часткою велетенської машини, яка байдуже стукотить своїми поршнями і бездумно повторює одні і ті ж рухи. Я кинувся у прірву такої глибини, про існування якої раніше ніколи навіть не здогадувався, але за цей короткий час я відчув у собі більше життя, ніж за десять років серед вас. Я більше не належу вам, не є одним із вас, я тепер поза межами вашого кола, на недосяжній глибині чи висоті, але ніколи більше, жодного разу не опинюся на пласкому пляжі вашої міщанської добропорядності. Я вперше в житті відчув усе, що може відчути людина доброго і поганого, але вам ніколи цього не збагнути, ніколи не зрозуміти мене: нікчемні люди, що ви можете знати про мою таємницю!»
Як мені висловити те, що я відчував тоді, я, елегантно вбраний джентльмен, який холодно вітається з усіма знайомими в сусідніх екіпажах і незворушно їде далі! Бо, поки моя зовнішня оболонка, той чоловік, яким я був колись, розпізнавав обличчя і вітався, всередині у мене гриміла така п’янка музика, що я змушений був стримуватися, аби не викрикнути щось у цей метушливий натовп. Почуття переповнювали мене аж до фізичного болю, і мені час від часу доводилося притискати долоню до грудей, у яких болісно стискалося серце. Але жодне з моїх численних почуттів не існувало окремо – біль, задоволення, переляк, жах і розкаяння, – усі вони злилися в єдиний потік, і я розумів тільки те, що живу і здатен відчувати. І ця найпростіша з людських властивостей, якої я був позбавлений роками, тепер так сильно п’янила мене. Жодної секунди протягом усіх своїх тридцяти шести років я ще настільки сильно не відчував себе живим, і це відчуття не давало мені стільки радості, як тепер.