приховане життя, неспокійне і тому цікаве. Часом повз мене проходили чоловіки, стиха посвистуючи або прицмокуючи. А якщо вони слухалися поклику з темряви, то потім у тіні чулися жіночі голоси і вітер доносив уривчастий сміх. Інколи фігури визирали з темряви на освітлену частину площі, але відразу ж знову ховалися, щойно до якогось ліхтаря наближалася гострокутна фуражка охоронця порядку. А коли той проходив далі, таємничі постаті знову активізувалися, і вже незабаром я міг розгледіти декого з них, настільки близько вони наважувалися підступитися. Це дно нічного світу, бруд, що залишився після денного людського потоку: кілька повій з тих найбідніших, у яких не було навіть власного ліжка і яких гнав на вулиці голод або якийсь мерзотник – удень вони спали на чиємусь матрасі, а вночі тинялися вулицями і за дрібняки пропонували всім охочим свої висохлі, спотворені і зужиті тіла, вони ховалися в темряві, гнані поліцією, полювали і водночас намагалися самі не стати здобиччю поліції. Вони тинялися біля останнього освітленого місця, ніби голодні пси, і вишукували хоч якихось чоловіків, нехай навіть найостанніших п’яничок, чию хтивість вони готові були задовольнити навіть за крону або дві, щоб потім купити гарячого вина у якомусь кафе і підтримати у собі слабку іскру життя, якій незабаром і так судилося згаснути десь у лікарні або в’язниці. Я з жахом дивився, як із темряви виповзають ці голодні постаті, цей мулистий осад, що залишився після того, як пішов геть недільний натовп. Але і цей мій жах мав у собі щось магічне, якусь симпатію до цих істот, адже навіть у такому брудному дзеркалі я впізнавав давно забуті власні переживання: це був страшний і болотистий світ, у якому я побував багато років тому, а тепер він знову нагадав про себе тьмяним блиском. Дивовижно, які речі відкривала переді мною ця незвичайна ніч, вона знімала з мене всі покрови і виставляла на світло найпотаємніші мої пристрасті, найвіддаленіші закутки мого минулого! Невиразні спогади про давно минулі юнацькі роки, коли мій несміливий погляд магічно притягували такі постаті, спогад про момент, коли я вперше піднявся скрипучими і вологими сходами слідом за однією такою, до її ліжка, – і раптом, ніби блискавка розкраяла навпіл нічне небо, я чітко побачив перед собою кожну найдрібнішу деталь того забутого моменту, репродукцію на стіні над ліжком, амулет на її шиї, я знову відчув гарячку, що охопила мене тоді, млосну непевність, огиду і першу чоловічу гордість. Від усього цього моє тіло раптом здригнулося. І раптом ніби полуда спала з моїх очей, – не знаю, як описати це відчуття нескінченності! – я раптом зрозумів усе, що примушувало мене відчувати таке пекуче співчуття до цих нещасних істот. Мій інстинкт, який загострився після скоєння злочину, розумів цих голодних і замерзлих жінок, так ніби я сам побував у їхній шкурі, я відчував спорідненість із ними, бо так само був готовий прийняти кожен доторк чужої, випадкової пристрасті. Мене тягнуло до них, немов магнітом, а гаманець із вкраденими грошима раптом почав пекти груди, щойно я відчув нарешті у темряві істот, людей, теплих, живих, наділених здатністю розмовляти, які хотіли чогось від інших істот, можливо, і від мене, а я ж тільки й чекав на те, щоб віддати себе комусь, відчував невтолиму спрагу спілкування. І тут я раптом збагнув, що саме тягне чоловіків до повій, що це рідко буває лише хтивість, сверблячка набряклого тіла, а значно частіше – страх перед самотністю, перед страшним відчуттям власної недоречності, ізоляції, яка так часто мучить людей і на яку сьогодні вперше наштовхнулися мої загострені відчуття. Я пригадав, коли востаннє зі мною відбувалося щось схоже: це було в Англії, у Манчестері, одному з цих сталевих міст під тьмяним небом, які голосно гудуть, мов підземна залізниця, але в яких холодно від самотності, що проникає крізь пори шкіри просто в кров. Я жив там три тижні у родичів, вечорами тинявся по барах і клубах, відвідував найрізноманітніші концерти, і все тільки для того, аби відчути хоч трохи людського тепла. І ось там одного вечора я познайомився з істотою, чию вуличну англійську я майже не розумів, але потім ми опинилися в її кімнаті й усміхалися одне одному, ніби не чужі, поряд зі мною було тепле живе тіло, по-земному близьке і м’яке. Від цього холодне і чорне місто відступило, розчинилося у темряві галасливої самотності, і все це тільки завдяки зовсім чужій істоті, яка розтопила цю кригу, моє дихання враз стало легким і вільним, я відчув радість життя у цій сталевій клітці. Як важливо таким самотнім і замкнутим знати, що їхній страх усе ще можна зупинити, що існує опора, за яку можна вхопитися, навіть якщо ця опора вже забруднена численними руками та поіржавіла. Але я зовсім забув про це у момент абсолютної самотності, яка мучила мене тієї ночі, забув, що десь, у якомусь віддаленому закутку завжди чекають найбільш упосліджені, готові відповісти на кожен порив, заспокоїти будь-чию тривогу, остудити будь-яку гарячку за невеличку суму грошей, яка завжди є занадто незначною платою за те неймовірно потрібне, що вони дають, за їхню вічну готовність офірувати себе, цей найбільший дарунок простої людської присутності.