– Ану принеси вогню!
Я злякався ще більше, ніж він, почувши цей принизливий наказ, і похапцем спробував сам знайти вогонь. Але відразу ж після її слів, які прозвучали, ніби удар нагайкою, він, хитаючись, підбіг своїми дрібними кривенькими кроками до нашого столу і похапцем, ніби стіл міг попекти його, виклав переді мною свою запальничку. На мить наші погляди зустрілися, і я побачив у його очах безкінечний сором і гірке розчарування. І цей рабський погляд розбудив у мені чоловічу солідарність. Я соромився разом із ним цього приниження чоловіка жінкою.
– Дуже вам дякую, – сказав я німецькою, і вона здригнулася. – Не варто було турбуватися.
І подав йому руку. Він трохи повагався, а тоді я відчув у своїй долоні кістляві вологі пальці і раптовий, ніби спазм, вдячний потиск долоні. Ми лише на мить зустрілися поглядами, а потім його очі знову напівприкрили втомлені повіки. З упертості я хотів запропонувати йому сісти за наш столик, і, мабуть, це запрошення уже було відчутне у моєму жесті, бо вона випередила мене, квапливо звелівши:
– Сядь на місце і не заважай!
І тут мені стало зовсім гидко від її неприємного голосу та безглуздого знущання. Що це все значить – ця брудна, бридка повія, цей божевільний і цей чад від пива, тютюну і дешевих парфумів? Я захотів вийти на свіже повітря. Підсунув їй гроші, піднявся зі свого місця й енергійно відіпхнув її, коли вона сильніше притиснулася до мене. Мені було гидко брати участь у цьому приниженні людини, і рішучістю своєї відмови я недвозначно дав їй зрозуміти, наскільки мало приваблює мене її тіло. Її охопила лють, біля рота утворилася негарна зморшка, але вона так і не наважилася вилаятися і повернулася до нього із виразом сильної ненависті на обличчі. А він, ніби у передчутті небезпеки, сягнув до кишені і тремтячими пальцями витягнув гаманець. Він боявся залишатися з нею на самоті, це було помітно, і кваплячись, не міг розв’язати вузлик плетеного вовняного гаманця із нашитим зверху бісером, а в нього був саме такий гаманець, які носять селяни і дрібні службовці у місті. Було дуже помітно, що він не звик швидко віддавати гроші, не те що матроси, які миттєво і впевнено видобували з кишень і сипали на стіл дзвінкі монети. Він знав ціну грошам і звик уважно перераховувати їх, довго зважуючи в руках кожну монету перед тим, як розлучитися з нею.
– Як він тремтить над своїми любими грошиками! Що, не можеш розв’язати? Зачекай! – зареготала вона і підступила до нього ближче. Він здригнувся і мимоволі відступив на крок назад, а вона, побачивши його переляк, знизала плечима і сказала з невимовною огидою у погляді: – Не бійся, я нічого в тебе не заберу. Плювати я хотіла на твої гроші. Знаю, що в тебе кожна копієчка порахована і ти не можеш пережити, якщо віддаси на одну більше, ніж треба. А особливо, – і вона раптом тицьнула йому пальцем у груди, – особливо вважай на папери, які ти зашив сюди, дивись, щоб ніхто не вкрав!
І він справді злякано вхопився своїми кістлявими тремтячими руками за одяг у тому місці, де, мабуть, були заховані документи, його пальці помацали тканину і заспокоєно опустилися, так хворий під час серцевого нападу хапається рукою за груди.
– Скнара! – виплюнула вона йому в обличчя.
Але тут він раптом побуряковів, відчайдушним рухом кинув гаманець Франсуазі, яка скрикнула від переляку, а потім зареготала, і вибіг повз неї геть, у двері, ніби рятуючись від пожежі.
Німкеня ще мить постояла, випроставшись, її очі блищали від люті. А потім повіки знову сонно опустилися, тіло розслабилося, напруга зникла. Уже за мить вона стала старою і втомленою. Щось нерішуче і втрачене затьмарювало її погляд, який тепер був скерований у мій бік. Вона стояла посеред кнайпи, ніби п’яна, яка щойно прокидається, крізь отупіння відчуваючи свою провину.
– Він там, на вулиці, тепер скиглить за своїми грошима. Може, навіть піде в поліцію і скаже, що ми обікрали його. А завтра знову прибіжить. Але я не піду з ним. З ким завгодно, тільки не з ним!
Вона підійшла до шинквасу, кинула кілька монет і різким рухом влила у себе чарку горілки. Лютий вогник знову засвітився в її очах, але був уже затуманеним, ніби погляд застилали сльози люті і сорому. Мене охопила відраза до неї, я не спромігся навіть на співчуття.
– Щасливо, – сказав я німецькою і пішов.
Шинкарка відповіла мені французькою, а жінка навіть не озирнулася, а тільки засміялася – гучно й вульгарно.