Старий захитався, неначе його хто вдарив просто в серце. Там, у самому кінці коридору, там, де зрадливо клацнула клямка, там… там були ж тільки його власні кімнати, номер із трьох кімнат, який він найняв для своєї родини. Дружину він усього лише кілька хвилин тому покинув сонну в постелі, отже, – ні, помилка тут неможлива, – ця жіноча постать, що потайки верталася з чужої кімнати, могла бути тільки Ерна, його дочка, якій ледве минув дев’ятнадцятий.
Старий похолов із жаху й затремтів усім тілом. Його дочка, Ерна, його дитина, весела, пустотлива дитина, – ні, такого не може бути, він напевне помилився. Що ж їй було робити в чужій кімнаті, як не… Мов лютого звіра, відштовхнув він від себе цю думку, але жіноча постать, що примарно майнула в коридорі, владно вп’ялася йому в мозок, і він не міг її позбутися, не міг вирвати з пам’яті, повинен був довідатись напевне, правда це чи ні. Задихаючись, тримаючись за стіну, він дістався до її дверей, що були поряд із його власними. Але – який жах! – саме тут, саме в цих одних дверях пробивалася крізь шпарку тремтлива ниточка світла й замкова щілина зрадливо біліла: о четвертій годині ранку в її кімнаті ще світилося! А ось іще один доказ: клацнув вимикач, біла ниточка світла розтанула в пітьмі – ні, ні, марно було брехати самому собі – це вона, Ерна, його дочка, крадькома вернулася вночі з чужого ліжка в своє.
Старий тремтів із жаху, його морозило, холодний піт зросив усе тіло. Виламати двері, накинутися на неї з кулаками, набити безсоромницю – ось було його перше бажання. Але ноги вклякли під обважнілим тілом. Він насилу дочвалав до своєї кімнати і, наче підстрелена тварина, майже непритомніючи, впав на постіль.
Старий лежав непорушно й широко розплющеними очима вдивлявся в темряву. Поруч він чув безтурботний, сонний віддих своєї дружини. Перша думка була розбуркати її, сказати про страшне відкриття, викричати весь свій гнів, весь біль із свого серця. Але як вимовити словами цей жах? Ні, ніколи, ніколи не зможе він сказати таких слів. То що ж робити? Що робити?
Він намагався обміркувати все, але думки плуталися в голові, шугали наосліп, мов кажани. Це ж просто щось неймовірне: його Ерна, ніжна, випещена дитина з ласкавими очима… чи ж давно, чи давно вона сиділа над букварем і рожевим пальчиком водила по важких, незрозумілих літерах… чи ж давно він забирав її в блакитній сукенці зі школи, а дорогою додому годував тістечками в кондитерській – він ще й досі відчував поцілунок дитячих губ, солодких від цукру… Хіба це було не вчора?… Ні, відтоді вже минув не один рік… але ж як по-дитячому просила вона його ще вчора, так, справді вчора, щоб він купив їй синій у золотисту крапку светр, що так яскрів у вітрині. «Таточку, будь ласка! Ну, будь ласка!» – проказувала вона, благально склавши руки і всміхаючись радісно й самовпевнено, – перед тим усміхом він ніколи не міг устояти… А тепер, тепер вона вночі, за два кроки від його дверей, скрадалася до ліжка чужого чоловіка, качалась на ньому, гола й жагуча…
«Боже мій!.. Боже мій!.. – мимоволі застогнав старий. – Яка ганьба, яка ганьба!.. Моя дитина, моя ніжна, моя люба дитина, яку я пильнував, мов свого ока, з якимсь чоловіком… З ким?… Хто б це міг бути?… Адже ж ми всього тільки три дні як приїхали сюди, і вона не знала раніше жодного з цих прилизаних йолопів – ні вузьколобого графа Убальді, ні італійського офіцера, ні того мекленбурзького барона… Щойно під час танців на другий день після нашого приїзду вони познайомились. І ось уже хтось із них… Ні, він не міг бути в неї перший, ні… це, мабуть, почалося ще раніше… ще вдома… а я нічого не знав, я ні про що не здогадувався, дурень, заплішений дурень!.. Але що я взагалі про них знаю?… Цілісінький день тяжко працюю на них, щодня по чотирнадцять годин просиджую в конторі, так само, як раніше з валізою, напакованою різними зразками краму, сидів у поїзді… щоб тільки роздобути грошей для них, грошей, грошей, щоб вони мали в що гарно вбратися, щоб були багаті… А коли я вертаюся ввечері додому, стомлений, безсилий, тоді їх немає: вони в театрі, на балу, гуляють… звідки ж мені, зрештою, знати, що вони роблять цілими днями?… А тепер я знаю тільки одне: що моя дитина ночами віддає своє молоде, чисте тіло на втіху чоловікам, як перша-ліпша шльондра… Ох, яка ганьба!»