– Браво, браво! – наче прослухавши арію з опери, заплескали в долоні троє чоловіків, що зацікавлено стежили за її меткою грою.
Їхні голоси привели старого до тями. Він люто глянув на них.
«Ось вони, падлюки! – вистукувало його серце. – Ось вони… Але хто ж саме з них?… Хто з цих трьох джиґунів володів нею?… Які вони всі причепурені, які напахчені, виголені, дармоїди… Ми в їхньому віці скніли по конторах у латаних штанях, оббивали пороги клієнтам… а їхні батьки, може, ще й досі так скніють, гнуть на них горба… а вони катаються собі по світах, крадуть у Бога день по дневі… Іч які – веселі, засмаглі, очі зухвалі… Чому ж їм не бути веселими та бадьорими!.. Досить такому жевжикові сказати кілька солоденьких слів марнославному дівчиськові, і воно вже ладне йому віддатися… Але хто ж із них, хто?… Адже один із них і тепер подумки бачить її роздягнену і цмокає язиком: а я її мав… Він знає її всю і думає собі: сьогодні ввечері знов… і крадькома підморгує їй… Мерзотник!.. Убити б його, собаку!»
Його помітили звідти. Дочка помахала ракеткою й засміялася, чоловіки вклонилися. Він не відповів, тільки підпухлими, налитими кров’ю очима дивився на її гордовиту усмішку: «І ти ще можеш так сміятися, безсоромна!.. Але й той, певне, посміхається собі нишком і думає: «Он він стоїть, старий, дурний єврей, що цілу ніч хропе собі в ліжку… якби він тільки знав, старий йолоп!..» Так, так, я знаю, ви смієтесь, ви обминаєте мене, мов брудну ганчірку… але дочка – о, дочка гарненька й готова до послуг, вона притьмом лізе до вас у постіль… а мати, правда, трохи затовста й підтоптана, підмальована й підправлена, та проте якби їй слово сказати, то, може, й вона б не відмовилася… Ваша правда, собаки, ваша правда: адже вони самі, шльондри, за вами бігають… Хіба вас обходить, що в когось серце кривавиться… аби тільки самим потішитись і тих мандрьох потішити… Перестріляти б вас, батогами зашмагати… Але ваша правда, коли ніхто цього не робить… коли скривджений ковтає свій гнів, як собаки своє блювотиння… ваша правда, коли він такий боягуз, жалюгідний боягуз… що не піде, не вхопить безсоромницю за рукав, не потягне її від вас… Коли він стоїть отут, мовчить і давиться своєю жовчю… боягуз… боягуз… боягуз…»
Старий ухопився за огорожу, тремтячи з безсилого гніву. Враз він плюнув собі під ноги і, хитаючись, вийшов із парку.
Старий дибав містечком. Перед однією вітриною він раптом зупинився: за шибкою, складені в піраміди й барвисті башти, лежали всілякі речі, що могли придатися в дорозі туристам: сорочки й сітки, блузи й вудки, краватки, книжки, навіть печиво; але старий дивився тільки на одну річ, недбало кинуту серед елегантного мотлоху, – на грубу вузлувату палицю з залізним вістрям; вона була, мабуть, важкенька й дуже замашна.
«Убити… вбити собаку!» Старий аж сп’янів від цієї думки, такої втішної, просто рятівної. Він зайшов до крамниці й за якийсь дріб’язок купив собі ту сучкувату ломаку. І тільки-но стиснув її в руці, тяжку й небезпечну, як уже відчув себе дужчим: адже зброя завжди надає кволій людині більшої певності. Він міцно тримав палицю й відчував, як напружуються м’язи в нього на руці. «Убити… вбити собаку!» – бурмотів він сам до себе, й мимоволі його важка, непевна хода ставала твердіша, швидша; він майже бігав туди й сюди набережною, захеканий і спітнілий не так із натуги, як із люті, що прорвалася в ньому. Рука його дедалі міцніше стискала чималу головку палиці.