Так озброєний, він увійшов у блакитну тінь прохолодної тераси й роздратованим поглядом почав шукати невідомого ворога. І справді: в кутку у м’яких плетених кріслах, смокчучи крізь соломинки віскі з содовою водою, весело балакаючи, вони сиділи всі разом, безтурботні й ліниві: його дружина, дочка й неминуча трійця. «Котрий же з них? Котрий? – думав він тупо, стискаючи в кулаці важку палицю. – Кому з них розтрощити голову?… кому?… кому?» Та Ерна, не так зрозумівши його неспокійний допитливий погляд, схопилася з місця й побігла йому назустріч.
– Нарешті ви з’явилися, татусю! А ми всюди шукали вас. Уявіть собі, пан фон Медфіц бере нас у свій «фіат», і ми поїдемо з ним аж до Дезенцано, навколо цілого озера. – І вона ласкаво підштовхнула його до столу, так, начебто він за те запрошення мав ще й дякувати.
Чоловіки ввічливо повставали, щоб привітатися з ним. Старий затремтів. Але до його плеча ласкаво й заспокійливо тулилося тепле доччине тіло, відбираючи в нього рішучість. Він безвладно стиснув одну по одній простягнені руки, мовчки сів, дістав сигару й гнівно вп’явся зубами в м’яку тютюнову масу. Розмова по-французькому, яку він був перебив, жваво потекла знову; часом за столом спалахував веселий сміх.
Старий сидів зіщулений, мовчазний і так гриз сигару, що аж брунатний сік стікав йому на зуби.
«Їхня правда… авжеж, їхня правда, – думав він. – Мені плюють у вічі… а я ще й руку подаю… всім трьом подав, а сам же добре знаю, що один із них і є той падлюка… і сиджу собі спокійно разом із ним за одним столом… я не вбив його, ні, не вбив, а ввічливо подав йому руку… Їхня правда, ще б пак, чого ж їм не сміятися наді мною… А як вони всі розмовляють у моїй присутності. Так, наче мене тут зовсім немає… наче я вже лежу в землі… а вони ж обидві знають, і Ерна, й її мати, що я не розумію жодного слова по-французькому… обидві знають… обидві, і жодна не запитає мене хоч що-небудь, бодай про людське око, щоб я це здавався таким смішним, таким страшенно смішним… Вони мене навіть не помічають… Для них я лише неприємний додаток, зайва морока… вони мене соромляться і зносять тільки тому, що я заробляю гроші… О, ті гроші, ті брудні, мерзенні гроші, якими я їх зіпсував… ті гроші, на яких лежить прокляття Господнє!.. Моя дружина, моя рідна дитина не озиваються до мене й словом, тільки на тих дармоїдів, на тих вилизаних, вичепурених бевзів звернені їхні очі… Як вони хихочуть до них, аж верещать, неначе їх лоскоче хто… А я… я всьому потураю… сиджу тут, слухаю, як вони регочуться, нічого не розумію і все ж таки сиджу, замість гримнути кулаком… уперіщити їх палицею, розігнати на чотири вітри, доки ще вони не почали паруватися на моїх очах… Я все дозволяю; сиджу й мовчу, як дурень… боягуз… боягуз… боягуз!..»
– Дозвольте, – сказав каліченою німецькою мовою італійський офіцер і сягнув по запальничку.
Старий, прокинувшись із своєї гіркої задуми, здригнувся й люто глянув на офіцера, який ні про що не здогадувався. На мить його опанував шалений гнів, і він гарячково стиснув у руці палицю. Потім уста його скривились і розпливлися в безглуздій усмішці.
– О, я дозволяю, – промовив він, і голос у нього зірвався. – Авжеж, я дозволяю, ха-ха… я все дозволяю… все, що завгодно… ха-ха… все… все, що в мене є, до ваших послуг… зі мною можна собі все дозволити…
Офіцер вражено глянув на нього. Не знавши мови, він не зрозумів його як слід. Але та крива безглузда усмішка стурбувала його. Німець мимоволі схопився, жінки зблідли як стіна, на мить запала тяжка, задушлива тиша, наче під час коротенького проміжку між блискавкою і гуркотом грому.
Проте злісна усмішка швидко зійшла з обличчя, палиця випала із судомно стисненого кулака. Старий зіщулився, наче побитий собака, і збентежено кашлянув, переляканий власною сміливістю. Щоб розвіяти прикре напруження, Ерна квапливо поновила перервану розмову, німецький барон відповів зумисне весело, і по кількох хвилинах уже знову безжурно котилася річка слів, що на мить була зупинилась.
Старий сидів серед балакучого гуртка, зовсім до нього не причетний, – можна було подумати, що він спить. Замашна палиця, яка впала в нього з рук, ні на що не потрібна, погойдувалась між ногами. Дедалі нижче схилялась голова його на руку. Та тепер ніхто вже на нього не зважав: над його мовчанкою лунко перекочувалися хвилі балачки, закипаючи інколи пінявою сміху від якогось грайливо кинутого жарту, а він лежав непорушно на самому дні, в непроглядній пітьмі сорому й горя.