Він вже не відчував болю в омертвілому серці, але чорний кріт усередині й далі вгризався в закривавлене тремтяче тіло. Напади з кожним тижнем частішали, аж нарешті змучений старий здався на лікареве наполягання й дозволив себе як слід оглянути. Професор хмурився. Обережно підготовляючи хворого, він сказав, що операція неминуча. Але старий не злякався, тільки сумно всміхнувся: слава Богу, тепер уже скоро кінець! Кінець помиранню, наближалася спасенна смерть. Він заборонив лікареві повідомляти родину, велів призначити день і приготувався. Востаннє пішов до контори (де вже ніхто його не чекав і всі дивилися на нього, мов на чужого), сів ще раз у старе, оббите чорною шкірою крісло, на якому він за тридцять років, за ціле своє життя просидів тисячі й тисячі годин, наказав подати йому чекову книжку й заповнив один аркушик: чек він відніс старшині громади – той аж злякався, коли побачив таку велику суму. Ті гроші він заповідав на добродійну мету й на догляд за його могилою. Щоб уникнути всяких подяк, він поквапно вийшов, дорогою згубивши капелюха, але вже навіть не захотів нахилятися по нього. І так, простоволосий, з каламутними очима на хворобливо жовтому, поморщеному обличчі, подибав (люди вражено дивились йому вслід) на цвинтар, до могили своїх батьків. Там теж на нього здивовано позирали цікаві: він довго розмовляв із замшілими каменями, як розмовляють із людьми. Чи він повідомляв їх про свій близький прихід, чи просив у них благословення? Ніхто не чув слів – тільки вуста німо ворушилися і чимраз нижче схилялася в молитві обважніла голова. При виході його обступили жебраки; він квапливо повитрушував з кишень усі монети і папірці, і коли вже роздав усе, пришкутильгала ще старезна висохла баба і простягла руку. Він збентежено перешукав скрізь, та вже нічого не знайшов. Тільки на пальці ще давило щось чуже й важке: золота обручка. В ньому ворухнувся якийсь спогад – він швидко зняв обручку й віддав спантеличеній старчисі.
І так, убогий, вичерпаний до дна й самотній, старий ліг під ніж на операційний стіл.
Коли старий опам’ятався після наркозу, лікарі, зважаючи на його небезпечний стан, покликали до кімнати дружину й дочку, яких тим часом повідомили про операцію. Синюваті повіки через силу піднялися. «Де я?» – питав погляд, спрямований на білі стіни чужої кімнати.
Тоді, щоб зробити йому приємність, дочка нахилилася над його блідим, запалим обличчям. І нараз у погаслих зіницях щось стрепенулося. В них спалахнула іскорка світла: це ж вона, його дитина, безмежно люба дитина, гарна й ніжна, його Ерна! Гірко стиснені вуста повільно, дуже повільно ворухнулися – усміх, ледь помітний, давно забутий усміх торкнувся кутиків рота. І, зворушена тією радістю, що так тяжко пробивалася в ньому, вона схилилася нижче, щоб поцілувати бліду, безкровну батькову щоку.
Та раптом – чи то нудотний запах парфумів щось йому нагадав, чи примерклий мозок сам вихопив з пітьми забуту мить – обличчя хворого, що тільки-но сяяло щастям, жахливо змінилося: безбарвні вуста гнівно зціпилися, рука під ковдрою смикнулася, наче хотіла випручатися й відштовхнути щось гидке; все покалічене тіло затремтіло з хвилювання.
– Геть… геть… – пробелькотіли невиразно, та все ж зрозуміло помертвілі вуста. І така страшна відраза проступила в посудомлених рисах хворого, який наче хотів від чогось утекти й не міг, що лікар стривожено відсторонив жінок.
– Він марить, – шепнув він, – краще залиште його самого.
Тільки-но вони вийшли, на обличчі в старого знову з’явився стомлений, сонний вираз. Він іще дихав – груди хрипіли, здіймаючись щоразу вище, щоб набрати в себе повітря, яким дихає все живе. Та швидко вони втомилися добувати ту гірку поживу. І коли лікар приклав вухо до серця старого, воно вже перестало боліти.
Невидима колекція
Через дві зупинки після Дрездена до нашого купе підсів старенький пан, ввічливо привітався з усіма, а мені кивнув особо, ніби давньому знайомому. Спочатку я не впізнав його, але, щойно він із легенькою усмішкою назвав своє ім’я, я відразу ж пригадав: він був одним із найвідоміших берлінських антикварів і в мирні часи я не раз оглядав і купував у нього старі книги й автографи. Ми трохи порозмовляли ні про що. А потім він раптом сказав: