– Герварт сьогодні навіть не міг спати від нетерплячки показати вам свою колекцію, – з усмішкою сказала старенька. Один-єдиний погляд на доньку виявився для неї достатнім, щоб зрозуміти, що я на все погодився. На столі лежали приготовані для перегляду теки, і, щойно старий відчув доторк моєї долоні, він миттю, навіть не привітавшись, вхопив мене за руку і посадовив у крісло.
– Отож відразу починаємо, – тут є що подивитися, а панове з Берліна ніколи не мають часу. Перша папка – це майстер Дюрер, і, як ви самі зможете переконатися, тут немало робіт, і один екземпляр кращий за інший. Зараз побачите – дивіться! – і він відкрив папку, – «Великий кінь».
І він надзвичайно обережно, як беруть до рук тільки дуже крихкі предмети, самими кінчиками пальців, витягнув із папки порожній пожовтілий листок паперу, який не мав жодної цінності, і захоплено виставив його поперед себе. Дивився на нього кілька хвилин, і хоча насправді нічого не бачив, але урочисто тримав папір на висоті очей. Його обличчя, ніби під дією чарів, раптом стало схожим на осмислене і напружене лице зрячого, який вдивляється у щось. А очі, застиглі, ніби мертві зорі, просвітліли, у них спалахнула думка, – цікаво, чи це просто таким чином у них відбивався папір, чи все ж таки це було виявом глибокої внутрішньої сили?
– Ну, – гордовито сказав він. – Ви коли-небудь бачили кращий відбиток? Як тонко і чітко виділяється кожен штрих – я порівнював цей екземпляр із дрезденським, але їхній виглядав досить розмазаним і нечітким у порівнянні з цим. А яке походження! Ось, дивіться, – він повернув листок і нігтем дуже точно вказав на кілька місць на папері, це виглядало настільки переконливо, що я мимоволі зиркнув туди, чи не стоять там і справді якісь знаки. – Ось вам штамп колекціонера Наґлера, а ось – Ремі та Есдайля; хіба могли вони коли-небудь припустити, що їхня власність опиниться тут, у такій скромній кімнатці.
У мене на спині виступив холодний піт від споглядання того, як цей старий, не підозрюючи про свої втрати, захоплено вихваляв порожній листок паперу і з точністю до міліметра показував нігтем на штампи колишніх власників, які існували тільки в його фантазії. Від жаху мені перехопило подих, і я не знав, що йому казати. Але коли розгублено подивився на обох жінок, то знову побачив благально складені руки старенької, яка перелякано тремтіла. Тоді я зосередився і почав виконувати свою роль.
– Нечувано! – нарешті спромігся я на слово. – Прекрасний відбиток.
І відразу ж його обличчя засяяло від гордості.
– Це ще нічого, – тріумфував він. – Ви ще не бачили «Меланхолії». А «Страсті» – винятковий екземпляр, такого якісного більше не існує. Ось, дивіться сюди, – і його пальці знову обережно провели по поверхні уявного зображення. – Ця свіжість, ці насичені теплі кольори. Цілий Берлін разом із усіма панами торговцями і музейними директорами став би з ніг на голову, аби отримати цей примірник.
Цей безперервний тріумфаторський монолог тривав понад дві години. Я навіть не можу передати вам, наскільки моторошно було переглядати разом із ним ці сто чи двісті порожніх шматків паперу або ж неякісних репродукцій, які у пам’яті цього бідолаги, який ні про що не здогадувався, були прекрасними. Жодного разу не збившись, він описував один за одним екземпляри своєї колекції, ретельно зупиняючись на кожній деталі і вихваляючи їхню неповторність. Невидима колекція, давним-давно розвіяна вітром, продовжувала жити в уяві цього зворушливого обдуреного чоловіка і залишалась яскравою, а його пристрасні описи були настільки переконливими, що я і сам майже повірив у його слова. Тільки один-єдиний раз страшна небезпека пробудження перервала цей впевнений сомнамбулічний потік захоплень: описуючи пробний відбиток «Антіопи» Рембрандта, який і справді мав бути дуже коштовним, він знову нахваляв чіткість штрихів, але коли з любов’ю водив руками по паперу, повторюючи контури рисунка, раптом не відчув під пучками пальців знайомих заглиблень. І тут на його обличчя набігли зморшки, а в голосі зазвучала невпевненість:
– А це справді «Антіопа»? – розгублено пробурмотів він, на що я відразу ж відреагував і квапливо вихопив у нього з рук порожній листок, а тоді заходився захоплено описувати гравюру, яка і в моїй пам’яті зберігалася з усією точністю деталей.
Обличчя сліпого знову засяяло, невпевненість зникла. І чим більше я вихваляв, тим помітніше розквітали у цьому грубуватому покаліченому старому доброзичливість і щирість, глибока і наївна радість.
– Нарешті я маю справу з фахівцем, з людиною, яка усвідомлює вартість моїх папірців. Ви завжди з недовірою ставилися до того, що я всі гроші витрачав на свою колекцію, і це правда: усі шістдесят років я не дозволяв собі ні вина, ні пива, ні тютюну, не їздив нікуди, не ходив до театру, не купував книг. Усі гроші відкладав на ці картинки. Але побачите самі – коли мене не стане, ви будете багатими, найбагатшими у цілому місті, такими ж, як найбагатші дрезденці, тоді ви зрадієте, що я був таким божевільним. Але, поки я живий, ні один папірець не буде винесено за поріг – спершу мають винести мене, а потім уже мою колекцію.