Едґар здригнувся. Тепер кров рухалася у нього в жилах швидше, ніж раніше. І раптом він відчув себе нестерпно самотнім у цій тривожній темряві. Йому захотілося почути чийсь привітний голос, обійняти когось, опинитися в освітленій кімнаті, серед людей, яких він любить. Йому здалося, що вся загрозлива темрява цієї тривожної ночі влилася йому в груди і розпирала його зсередини.
Він зірвався з місця. Додому, швидше додому, у теплу і світлу кімнату, до людей. Що такого страшного можуть йому зробити? Відтоді, як відчув себе на самоті з цією темрявою, він більше не боявся нічого – ні докорів, ні побоїв.
Не тямлячи себе Едґар біг уперед, аж поки знову не опинився біля вілли, а його рука лягла на клямку. Він бачив, як світло пробивається крізь зелень листя, малював собі в уяві за кожним із цих вікон знайому кімнату і близьких людей. Він відчув себе щасливим уже від самої близькості до цього всього, від заспокійливого відчуття, що він поряд із найдорожчими людьми. І він ще трохи повагався тільки для того, аби сповна насолодитися цим приємним передчуттям.
І тут ззаду почувся переляканий крик:
– Едґар! Ти тут!
Бабусина покоївка помітила його, кинулася до нього і схопила за руку. Усередині будинку повідчинялися двері, на нього з гавкотом вискочив пес, усі вийшли надвір з ліхтарями, він почув, як наближаються радісні і злякані вигуки, веселий гамір і тупання ніг, побачив і впізнав своїх рідних. Попереду йшла бабуся з простягнутими до нього обіймами, а за нею – йому здалося, що він марить, – його мати. Заплаканий і зворушений, він стояв і тремтів посеред цього бурхливого вибуху ніжності, не знаючи, що йому робити, що казати і чого більше в його відчуттях: страху чи щастя.
Усе було так: його вже давно шукали і чекали. Мати, попри свій гнів, налякалася, коли малий так несподівано зник, і підняла на ноги весь Земмерінґ. Усі вже були страшенно перелякані і висловлювали найстрашніші побоювання, аж тут хтось приніс звістку, що якийсь чоловік близько третьої бачив хлопця на вокзалі, коли той купував квиток до Бадена. Мати не роздумуючи поїхала слідом за сином. Телеграми бабусі до Бадена і батькові до Відня встигли ще швидше за неї і викликали неабияке хвилювання, тож уже протягом двох годин усі в паніці бігали і шукали втікача.
І ось тепер його тримали міцно, але обережно, щоб не завдавати болю. Сповнені прихованого тріумфу родичі завели втікача до вітальні, і як не дивно, він бачив у їхніх очах тільки любов і майже не чув докорів, які щедро сипалися на його голову. Але навіть ця імітація гніву тривала лише коротку мить. А тоді бабуся знову обійняла його у сльозах, і ніхто вже не згадував про його провину, і він відчув себе просто чудово, оточений дбайливою опікою. Покоївка переодягнула його в тепліші речі, бабуся запитала, чи голодний він і чи хотів би чогось особливого, кожен намагався догодити чимось, а коли помітили, що він почувається ніяково від цього, то дали йому спокій. Він відчував неймовірну насолоду від можливості знову відчути себе дитиною, і йому було соромно за свої самовпевнені спроби протягом останніх днів відмовитися від цього і проміняти на оманливе задоволення самотності.
У кімнаті поряд задзвенів телефон. Хлопець почув голос матері: «Едґар… повернувся… їдь сюди… останнім поїздом», – і він здивувався, що мати не накричала на нього, а тільки обійняла і дивно подивилася в очі. Каяття давалося взнаки все відчутніше, йому все більше хотілося уникнути турбот бабусі і тітки, залишитися з мамою наодинці і перепросити у неї, підійти до неї і покірно, на самоті, сказати, що він знову буде дитиною і буде слухатися її в усьому. Але щойно він піднявся з місця, як бабуся відразу ж злякано запитала:
– Куди ти зібрався?
І він присоромлено зупинився. Вони лякалися кожного його руху. Він примусив усіх хвилюватися, і тепер вони побоюються, щоб він знову не втік. І як пояснити, що з них усіх він найбільше шкодує про цю втечу!