І він пішов у темряву своїм усе ще пружним, але вже сповільненим тягарем прожитого кроком. Було вже пізно. Але втома, яка досі огортала мене на самому початку теплих літніх ночей, сьогодні відступила під тиском вражень від цієї дивної історії. Так буває завжди, коли маєш справу з чимось незвичайним або ж коли переживаєш чужі пригоди як свої власні. Тож я пішов темною стежкою далі, аж до вілли Карлотта, яка спускається мармуровими сходами до самої води, і сів на одну з прохолодних сходинок. Ніч була чудова. Вогні Белладжіо, які раніше поблискували між деревами, мов світлячки, тепер здавалися недосяжно далекими, відсвічували у воді і поволі пропадали один за одним у густій темряві. Озеро лежало переді мною мовчазне і чисте, мов чорний коштовний камінь, оправлений у прибережні вогні. Хвилі ритмічно вдаряли у сходинки, немов білі руки по білих клавішах. У бездонному небі світилися зорі – тисячі далеких вогнів. Вони були непорушні у своєму мовчазному світінні, тільки час від часу котрась виривалася з вишикуваних рядів і кидалася в темряву літньої ночі, у долини, ущелини, поміж гір або у глибокі води, її несла сліпа сила, і вона була схожа на людське життя, підвладне непередбачуваності долі.
Страх
Коли пані Ірене вийшла з помешкання свого коханця і спускалася сходами, її раптом охопив уже знайомий безглуздий страх. Чорна дзиґа закрутилася перед очима, коліна заклякли у нестерпній нерухомості, і довелося схопитися за поручні сходів, аби не впасти. Вона вже не вперше наважилася на цей небезпечний візит і не вперше відчула це раптове тремтіння. Щоразу під час повернення додому переживала напади такого смішного і безглуздого страху і нічого не могла з собою зробити. Дорога на побачення була набагато легшою. Вона зупиняла машину на розі вулиці, не озираючись пробігала кілька кроків до воріт, а потім швидко мчала сходами догори, знаючи, що він уже чекає на неї за дверима, уже відчиняє їх різким рухом, і перший напад страху, перемішаний із нетерплячкою, розчинявся у гарячих привітальних обіймах. Але згодом, коли вона збиралася додому, цей таємничий страх наростав і накочувався на неї крижаними хвилями – разом із відчуттям провини і нав’язливим переконанням, що кожен випадковий перехожий на вулиці може прочитати у неї на обличчі, звідки вона повертається, і відповісти на її розгубленість нахабною посмішкою. Останні хвилини поряд із ним уже були отруєні передчуттям неспокою, який щомиті зростав. Вона збиралася, пропускаючи повз вуха його прощальні слова і опираючись останнім проявам ніжності, а її руки тремтіли від нервового поспіху. У цей момент усе в ній прагло тільки одного – якомога швидше піти звідси, вирватися з його помешкання, з його будинку, з цієї пригоди – назад, у своє спокійне врівноважене існування. Їй складно було наважитися подивитися в дзеркало, вона боялася побачити сумнів у власному погляді, але змушена була робити це, щоб пересвідчитися, що з її одягом усе гаразд і він не зрадить пристрасних обіймів, у яких її щойно стискали. Потім звучали слова прощання, які марно намагалися заспокоїти її, вона майже не чула їх через збудження і якусь мить напружено вслухалася у тишу за зачиненими дверима, боячись почути чиїсь кроки на сходах. А за дверима на неї уже чекав нетерплячий страх, прагнув скоріше торкнутися її і правом сильного примусити серце битися сильніше, так щоб вона спускалася сходами, мало не задихаючись, а потім відчувала, як сили, зібрані нервовим вольовим зусиллям, зраджують її.
Якусь мить вона стояла із заплющеними очима і жадібно вдихала темну прохолоду сходової клітки. Раптом десь угорі стукнули двері, вона злякано здригнулася, долоні механічно поправили густу вуаль, щоб на обличчя падала ще густіша тінь, і жінка збігла сходами донизу. Тепер їй загрожував ще один, останній, найважчий момент виходу на вулицю з чужих воріт, за якими вона могла наштовхнутися на несподіване запитання когось із знайомих, звідки це вона йде, а разом із цим запитанням на неї чекала б розгубленість і необхідність брехати. Тож вона нахилила голову, як легкоатлет перед розгоном та стрибком, і кинулася у пориві раптової відваги до шпарини напівпрочинених дверей.
І тут раптом з усього розгону налетіла на жінку, яка збиралася піднятися сходами.
– Вибачте, – розгублено пробурмотіла пані Ірене і хотіла якомога швидше пробігти повз жінку. Але та загородила дорогу і свердлила її розлюченим і неприховано зверхнім поглядом.
– Нарешті я застукала вас! – безцеремонно викрикнула вона хрипким голосом. – Звичайно, ви порядна жінка. Так звана порядна! Якій мало власного чоловіка, його грошей і всього іншого. Тож вона мусить відбити у бідної дівчини її коханого…