Наступного дня, коли вони обідали, – діти саме посварилися, і їх ледве вдалося втихомирити, – служниця принесла листа. Для шановної пані, на відповідь зачекають. Вона здивовано подивилася на незнайомий почерк і відкрила конверт, а вже після першого ж рядка зблідла і різко зірвалася з місця, а тоді злякалась ще більше, зауваживши загальне здивування всіх за столом через свій несподіваний і зрадливий вибух емоцій.
Лист був коротким: «Прошу негайно передати тому, хто принесе Вам листа, сто крон». Без підпису і дати, почерк явно змінений, тільки цей жахливий хамський наказ! Пані Ірене пішла до своєї кімнати, аби принести гроші, але забула, куди перед тим поклала ключа від шухляди, тож похапцем перевертала все догори дном, поки знайшла його. Тремтячими руками поклала банкноту до конверта і передала посланцеві, який чекав біля дверей. Усе це вона робила цілком несвідомо, ніби під гіпнозом, навіть не зважуючи можливості зачекати і не відразу виконати наказ. А потім повернулася назад до столу – її не було менше двох хвилин.
Усі мовчали. Ірене сіла на своє місце і хотіла вже вигадати якусь термінову причину, аби піти з-за столу, аж раптом її рука затремтіла так сильно, що довелося поставити назад підняту склянку, – вона з жахом зауважила, що з переляку залишила листа відкритим біля своєї тарілки. Її чоловікові було достатньо невеличкого руху, щоб притягнути папір до себе і прочитати написаний невправною рукою текст. Їй відняло мову. Вона крадькома зім’яла листа, але коли запихала папірець до кишені, то зауважила суворий, пронизливий, вольовий і болючий погляд чоловіка – він ніколи давніше так на неї не дивився. Аж тепер поглядом, від якого вона затремтіла, висловив їй свою недовіру, і вона не витримала цього погляду й опустила очі. Так само він подивився на неї і тоді, коли торкнув за плече під час танцю, і вночі, коли гострим, як ніж, поглядом вирвав зі сну.
Він знав про щось чи тільки хотів довідатися? Що саме робило його погляд таким нещадним, крижаним і болючим? І поки вона шукала слів, щоб відповісти йому, то раптом пригадала давно забуту розповідь свого чоловіка про одного слідчого, з яким йому довелося працювати як адвокату. Основним прийомом того була гра поглядів. Він спершу довго вдивлявся у документи, імітуючи сильну короткозорість, а коли наставав час для вирішального запитання, раптом миттєво піднімав голову і поціляв, мов ножем, несподіваним уважним поглядом упритул, викликав переляк, і під цим поглядом підозрюваний, немов його розбив параліч, губився, безсило відмовляючись від старанно приготованої брехні. Можливо, тепер він вирішив сам повправлятися у цьому мистецтві, обравши її жертвою? Їй стало лячно, тим більше, що вона знала, який сильний запал психолога викликає у нього його професія, набагато сильніший, ніж звичайні юридичні амбіції. Вистежування, викриття і примушування підозрюваного зізнатися захоплювали його не менше, ніж інших азартні ігри чи еротика, і в такі дні полювання на злочинця він аж світився від сильного нервового напруження. Погано спав, раптово пригадуючи серед ночі про невиконані справи і несподівані ходи розслідування, намагався не виказувати свого напруження, мало їв і пив, безперервно курив і ощадливо поводився зі словами, беріг їх для суду. Вона лише раз бачила його під час промови в суді і нізащо не наважилася б подивитися на це вдруге, бо була дуже сильно налякана похмурою затятістю, майже лютою запальною промовою і прихованою жорстокістю на обличчі, тепер вона, здавалося, впізнала цей вираз у його застиглому погляді з-під загрозливо насуплених брів.
Усі ці забуті спогади раптом навалилися на неї і не давали вимовити слова, які вона шукала і які вже були у неї на язиці. Вона мовчала, і її розгубленість росла разом з усвідомленням того, наскільки небезпечним було це мовчання і як необачно вона втратила останню можливість більш-менш правдоподібно пояснити свою поведінку. Вона більше не наважувалася підняти очей, але, коли раптом бічним зором зауважила, як його завжди такі спокійні долоні швидко опускаються і підіймаються над столом, ніби маленькі дикі звірі, це злякало її ще більше. На щастя, обід уже закінчився, діти скочили зі своїх місць, голосно перегукуючись дзвінкими голосами, гувернантка марно намагалася втихомирити їхні радісні крики. Чоловік також піднявся зі свого місця і, не озираючись, важкими кроками пішов до сусідньої кімнати.
Щойно Ірене залишилася сама, як відразу ж витягла листа і ще раз переглянула написане: «Прошу негайно передати тому, хто принесе Вам листа, сто крон». І її лють тут же порвала його на дрібні шматочки, зібгала рештки і викинула в смітник, лише після цього вона трохи заспокоїлася, вгамувала свою лють, зігнулася і вкинула папір до каміна. Спалах білого полум’я, яке підгодував кинутий нею папір, заспокоїв її.