Усі теж мовчали, було чути лише тихеньке постукування ножів та виделок об тарілки, а у неї всередині ледь чутно перешіптувалися між собою гнітючі голоси страху. І раптом чоловік запитав:
– А де твій перстень?
Вона здригнулася. Усередині неї хтось дуже голосно промовив: «От і все. Кінець!» Але інстинкт примушував її продовжувати захищатися. І ось вона знову зібрала докупи усі свої сили і подумки вмовляла сама себе: тільки ще одне-єдине слово, одне речення, одна брехня, остання брехня.
– Я… віддала його почистити.
Ця брехня додала їй трохи сили, і вона рішуче додала:
– Післязавтра заберу.
Післязавтра. Ось вона і зв’язала себе, брехня вилізе, і її буде викрито, якщо не вдасться нічого вигадати. Вона сама собі призначила дату, і її страх був тепер переможений новим відчуттям – своєрідним щастям від того, що її доля вирішиться уже так скоро. Післязавтра: тепер вона вже знала, скільки часу в неї залишилося, і ця певність додала їй якогось дивного спокою, цей спокій був навіть сильнішим за страх. Усередині неї щось виростало – бажання жити, рішучість померти.
Нарешті вирішальний момент наблизився, і від цього її думки та почуття несподівано прояснилися. Нервовість і роздратування зникли, а натомість з’явилася здатність мислити чітко й логічно. Вона перестала боятися і в стані абсолютного спокою раптом побачила все своє життя у новому світлі, чітко відокремила речі важливі від другорядних. Переглядаючи минуле, зрозуміла, що життя все ще багато важить для неї, якщо їй дозволено буде зберегти його і піднятися у своєму існуванні на вищий щабель, відчувати який навчили її ці дні страху. Якщо вдасться почати все спочатку, чисто й спокійно, без брехні, вона готова жити по-новому. Але доля розлученої жінки, зрадниці, із поплямленою скандалом репутацією, – для цього вона була занадто втомлена, як не мала більше сили і на продовження цієї виснажливої гри купування собі тимчасового спокою. Боротися далі неможливо, це вона усвідомлювала, кінець настане зовсім скоро, небезпека загрожує їй з усіх боків – від чоловіка, від дітей, від усього, що її оточує, від неї самої. Ворог підстерігає її на кожному кроці, і втекти від нього нікуди. А шлях до зізнання, єдиного, що могло б її врятувати, для неї закритий навіки – у цьому немає сумніву. Залишається відкритою одна-єдина дорога, але звідти не буває повернення.
А життя продовжувалося, і світ довкола був чудовим. Тоді був один із тих звичайних весняних днів, які чудом вириваються часом із тьмавого лона зими, день під неозорим блакитним небом, відкритим і свіжим, схожим на запаморочення від першого глибокого вдиху після затхлості зимових годин.
Діти прибігли з вулиці у світлому одязі, який вони цього року вдягнули вперше, і вона змусила себе стриматися і не заплакати, побачивши їхню бурхливу радість. А коли затих дзвінкий дитячий сміх, від якого в неї аж заболіло у вухах, Ірене взялася залагоджувати свої справи і виконувати прийняті рішення. Насамперед потрібно було зробити спробу повернути перстень, бо як би не склалася тепер її подальша доля, на минуле не має падати жодна підозра, ніхто не має права володіти речовим доказом її провини. Нікому, і насамперед дітям, ніколи не можна довідатися про страшну таємницю, яку вона так старанно від них приховувала. Усе це виглядатиме як випадковість, в якій ніхто не винен.
Спершу вона віднесла до ломбарду свою фамільну коштовність, яку майже ніколи не носила, щоб отримати гроші для викупу персня. Тримаючи у кишені необхідну суму, почулася певніше і вийшла на вулицю, сподіваючись на те, чого ще вчора найбільше боялася, – зустріти ненависну жінку. Повітря було м’яким і теплим, сонячне світло опускалося на дахи будинків. Вітер швидко ганяв білі хмари по небу, і щось від цього поривчастого руху, мабуть, передалося і людям, бо вони пересувалися легше і швидше, ніж досі, коли дні були по-зимовому похмурими. Ірене здалося, що вона також відчуває у собі цю зміну настрою. Думка про смерть, яку вона зловила вчора на льоту і вже більше не випускала із тремтячих рук, раптом видалася їй якоюсь химерою, не вірилося, що таке могло спасти їй на думку. Хіба можливо, щоб слова якоїсь дурепи знищили усе це – будинки з блискучими фасадами, машини на дорогах, усміхнених людей і неповторне відчування того, як рухається кров у жилах? Хіба може одне-єдине слово згасити це безкінечне полум’я, яке раптом спалахнуло в її бідному серці та примусило по-іншому подивитися на довколишній світ?