Уранці вона спалила свої листи, впорядкувала дрібні справи, але уникала дітей і всього, що було для неї важливим і дорогим. Не хотіла, щоби життя знову спокусило її своїми привабами, зробило виконання задуманого ще важчим і примусило знову сумніватися. Потім вона вийшла на вулицю – ще раз випробувати долю і, можливо, зустріти ту жінку. Вона знову ходила туди-сюди по вулиці, але вже не з таким піднесенням і напругою, як учора. Щось у ній втомилося, і боротися вона більше не могла. Ходила так протягом двох годин, ніби виконуючи якусь роботу. Жінки ніде не було. Але від цього їй більше не було боляче. Ірене була така виснажена, що вже майже не хотіла зустрічі. Роздивлялася обличчя людей, і всі вони видавалися їй чужими, мертвими, непорушними. Усе це було уже далеким, втраченим і більше їй не належало.
Тільки раз вона здригнулася. Їй здалося, ніби вона відчула з протилежного боку вулиці погляд свого чоловіка, той дивний, жорсткий і колючий погляд, знаний їй у ньому лише віднедавна. Вона розлючено подивилася у тому напрямку, але постать миттю зникла за машинами, які проїздили вулицею, і вона заспокоїла себе думкою, що о цій порі чоловік завжди працює в суді. У постійному напруженні вона втратила відчуття часу і запізнилась на обід. Але його також іще не було вдома, він прийшов на дві хвилини пізніше за неї і, як їй здалося, був чимось помітно схвильований.
Ірене порахувала години до вечора і злякалася, що їх залишилося ще так багато. Як виявилося, для прощання треба зовсім небагато часу: усе раптом втрачало вартість і сенс, коли приходило усвідомлення, що його неможливо забрати з собою. Це було дивне відчуття. Вона почувалася сонно і втомлено. Механічно пересувалася вулицями, не замислюючись, куди і навіщо, не озираючись довкола. На одному з перехресть кучер ледве встиг в останній момент затримати коней, дишло мало не зачепило її. Візник вилаявся, але вона навіть не озирнулася: це могло б урятувати її або хоча б відкласти найстрашніше. Можливо, ця випадковість позбавила б її необхідності самій виконувати прийняте рішення. Вона втомлено брела далі: їй подобалося ні про що не думати – тільки неясно відчувати десь усередині, що незабаром усьому прийде кінець. Це було схоже на туман, який м’яко опускається і накриває землю.