Коли наступного ранку вона розплющила очі, в кімнаті вже було світло. І в собі вона також відчула просвітління, всередині неї розпогодилося, зникли хмари, і її кров була ніби омита дощем. Вона спробувала усвідомити, що з нею трапилося, але все це здавалося їй несхожим на дійсність. Їй здалося, що вона нереальна, легка і вивільнена – так буває, коли уві сні пересуваєшся у просторі, – це відчуття стукало, ніби молотком, їй у скронях. І щоб перевірити власну справжність, вона навіть помацала руками своє тіло.
Раптом вона здригнулася: на її пальці знову блищав перстень. І тут вона остаточно прокинулася. Плутані слова, які вона чула у напівпритомному стані, змішалися з притупленим прозрінням, яке прийшло до неї ще перед тим, але так і не наважилося стати думкою чи підозрою, усе це переплелося тепер разом і прояснилося. Вона раптом усе зрозуміла: питання свого чоловіка, здивування коханця – маски впали з облич, і вона побачила павутину, у якій так довго борсалася. Ірене відчула гіркоту і сором водночас, нерви знову примусили її затремтіти, і вона майже пошкодувала, що прокинулася з цього сну, позбавленого видінь і страху.
І тут із сусідньої кімнати долинув сміх. Повставали діти, і шуміли, ніби птахи, що своїм співом починають новий день. Вона розрізнила голос сина і вперше здивовано зауважила, наскільки він схожий на батьків. Спокійна усмішка з’явилася і на деякий час завмерла на її губах. Вона лежала із заплющеними очима і намагалася якомога повніше насолодитися усім цим, що було її життям і її щастям. Усередині вона відчувала ще якийсь біль, але це був біль одужання, пекучий, але вже несильний – так печуть рани, коли загоюються і вкриваються шрамами.
Амок
У березні 1912 року в Неаполі, коли в порту розвантажували великий океанський пароплав, стався нещасливий випадок. Був він дуже дивний; газети дали про нього докладні повідомлення, але з фантастичними домислами. Хоч я й сам їхав на «Океанії», але мені, як і решті пасажирів, не довелося бути свідком тієї незвичайної події, бо сталася вона вночі, коли набирали вугілля й вивантажували товари, ми всі втекли від гуркоту на берег і там проводили час по кав’ярнях і театрах. А проте я вважаю, що деякі здогади, яких я тоді прилюдно не висловив, містять у собі пояснення тієї жахливої сцени, а що відтоді минуло багато часу, то я маю право скористатися з довір’я, виявленого мені під час однієї розмови, яка відбулася саме перед тією чудною пригодою.
Коли я в калькуттському пароплавному агентстві хотів замовити собі місце на «Океанії», щоб повернутися до Європи, клерк тільки співчутливо здвигнув плечима. Він не знав, чи можна ще забезпечити мені каюту, бо тепер, саме перед дощовою порою, всі місця бувають звичайно розпродані ще в Австралії, і йому треба спершу дочекатися телеграми з Сінгапура. Та, на щастя, другого дня він повідомив мене, що може ще дати мені каюту, хоч, правда, не дуже комфортабельну – під палубою, в середній частині корабля. Мені вже кортіло додому, тож я, не довго думаючи, попрохав залишити місце за мною.
Клерк сказав мені правду. Корабель був переповнений, а каюта погана – маленький, тісний чотирикутний закамарок поблизу машинного відділення, освітлений тільки тьмяним оком ілюмінатора. Застояне, задушне повітря смерділо мастилом і цвіллю, ні на мить не можна було зупинити електричний вентилятор, що, наче скажений крицевий кажан, крутився і дзижчав над головою. Знизу кректала й стогнала машина, мов той вугляр, що без кінця несе нагору мішок вугілля тими самими сходами, а над головою безперестанку човгали пасажири, що гуляли на палубі. Тож я, тільки-но засунувши свою валізу в ту затхлу труну між сірими шпангоутами, втік назад на палубу і, підіймаючись трапом, неначе амброю, впивався лагідним солодким вітром, що линув понад хвилями із суходолу.
Але й на палубі було тісно й незатишно: там аж в очах рябіло від людей, вкрай знервованих вимушеним дозвіллям, вони походжали з кінця в кінець і без угаву розмовляли. Торохтіння жінок, безперервна мандрівка вузеньким переходом палуби неспокійного, балакучого рою пасажирів, що котився повз крісла, раз у раз зустрічаючись, – усе це якось боляче вражало мене. Я саме побачив цілком новий для мене світ і захлинувся потоком величних картин, схоплених у шаленій гонитві за враженнями. Тепер я хотів їх обміркувати, розподілити, впорядкувати, відтворити в уяві те, що сприйняло око, але тут, на цій схожій на бульвар палубі, не було ні хвилинки спокою. Рядки в книжці розбігалися – так мигтіли на них тіні балакливих перехожих. Неможливо було залишитися на самоті з собою на цій залитій сонцем і повній руху корабельній вулиці.