А вона – і ця думка, немов отрута, пече мене в жилах, – вона щонайбільше два чи три місяці вагітна…
Досі я вам міг ще все розповісти зрозуміло… може, тільки тому, що до цієї миті я ще сам розумів себе… сам, як лікар, ставив діагноз свого стану. Але далі в мене почалася ніби гарячка… я вже не володів собою… тобто я добре знав, яке безглузде було все те, що я робив, але вже не міг опанувати себе… я не розумів уже самого себе… я, мов шалений, біг далі, маючи перед собою одну мету… А втім, стривайте… може, я зумію вам якось пояснити… Ви знаєте, що таке «амок»?
– Амок?… Щось пригадую… Це такий вид сп’яніння в малайців…
– Це щось більше за сп’яніння… Це сказ, подібний до собачого… напад кровожерної, безглуздої мономанії, яку не можна порівняти ні з яким видом алкогольного отруєння… Живучи там, я сам спостерігав кілька випадків цієї жахливої таємничої хвороби – коли йдеться про інших, то ми завжди дуже розумні й ділові, – та мені так і не вдалося з’ясувати її причини. Вона має якийсь зв’язок із кліматом, із тією важкою, загуслою атмосферою, що тисне на нерви, як буря, аж поки, нарешті, вони не витримають… Отже, про амок… ось як воно буває: якийсь малаєць, простий і добродушний, сидить собі й попиває своє питво… сидить отупілий, байдужий, млявий… так як і я сидів у своїй кімнаті… І враз він зривається на ноги, хапає ножа й кидається на вулицю… мчить усе далі й далі… сам не знаючи куди… Хоч би хто трапився йому на дорозі, людина чи тварина, він убиває його своїм ножем, а побачивши кров, він ще дужче лютішає… Піна виступає в нього на губах, він виє, як дикий звір… і біжить, біжить, біжить, не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, тільки біжить із закривавленим ножем у руці, верещить і мчить своїм жахливим, неухильним шляхом… Люди по селах знають, що жодна сила не може зупинити того, кого жене амок… тому, вгледівши його, вони кричать, щоб попередити інших: «Амок! Амок!» – і всі перед ним розбігаються… а він мчить, нічого не чує, нічого не бачить навколо і вбиває все, що зустріне… аж доки його застрілять, як скаженого пса, або він сам, вкритий піною, повалиться на землю…
Я бачив таке одного разу з вікна свого бунгало… то було страшне видовисько… але тільки тому, що я бачив це, я розумію себе в ті дні… бо так, точнісінько так, так само жахливо, нерухомо дивлячись поперед себе, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, так само нестямно кинувся я бігти… за тією жінкою… Я вже не знаю тепер, що я робив, так неймовірно швидко все відбулося… через десять хвилин, ні, що я кажу, через п’ять, через дві хвилини після того, як я довідався все про цю жінку, взнав її ім’я, адресу, історію її життя, я помчав на позиченім велосипеді додому, шпурнув до валізи костюм, ухопив гроші і поїхав візком на залізничну станцію… поїхав, не попередивши окружного урядовця… не призначивши собі заступника, кинувши напризволяще дім… Мене обступили слуги, здивовані жінки про щось у мене допитувались, але я не відповідав, не оглядався… поїхав на залізницю і найпершим поїздом – до міста… Не минуло й години від тієї миті, як ця жінка ввійшла до моєї кімнати, а я встиг уже через неї розбити вщент своє життя і мчав, гнаний амоком, у порожнечу…
Я мчав і мчав, на відчай душі… О шостій годині вечора я приїхав… у десять хвилин на сьому був у її будинку і звелів доповісти про себе… Це було… ви розумієте… найбезглуздіше, найдурніше, що я міг зробити… але ж той, кого жене амок, невидющий, він не бачить, куди біжить… За кілька хвилин служник вернувся… і сказав ввічливо й холодно… що пані погано себе почуває і не може мене прийняти…
Я вийшов заточуючись… Цілу годину я крутився навколо будинку, охоплений божевільною надією, що, може, вона пошле по мене… аж потім найняв собі кімнату в готелі на набережній і замовив дві пляшки віскі… Віскі й подвійна доза вероналу помогли мені… я нарешті заснув… і той тупий, каламутний сон був єдиним перепочинком у моїй гонитві між життям і смертю.
Вдарив корабельний дзвін – два тверді, ваговиті удари, що довго бриніли тремтливою луною в м’якому, майже непорушному повітрі й помалу розтанули в тихому, неугавному плюскоті, що все долітав із-під носа корабля і вплітався в нитку схвильованого оповідання. Чоловік, що сидів у пітьмі навпроти мене, мабуть, злякано здригнувся, мова його урвалась. Я знову почув, як рука почала нишпорити між пляшками, почув тихе булькотіння. Потім, наче заспокоївшись, він трохи певнішим голосом повів далі: