Звичайно, війна — річ забавна. Раптовий страх і страждання людських істот — це законний і приємний відпочинок для безлічі наших трудівників. Але який зиск будемо мати від війни, якщо ми не використаємо її для приведення людських душ до нашого Отця Пекла? Коли я бачу тимчасові страждання людських істот, які нарешті вирвалися від нас, я почуваю себе так, наче на пишному бенкеті скуштував першу страву, а в решті страв мені відмовили. Це гірше, ніж узагалі нічого не скуштувати. Ворог, вірний своїм варварським способам ведення війни, дозволяє нам побачити короткочасні страждання своїх улюбленців лише для того, щоб дражнити й мучити нас, насміхаючись з безперервного голоду, який спричинили Його дії на сучасному етапі великого конфлікту. Отож, подумаймо краще про те, як використати цю європейську війну, а не про те, як одержати від неї втіху. Бо вона має в собі певні тенденції, які вже за самою своєю суттю діють на нашу користь. Ми можемо сподіватися вибуху жорстокості й розпусти. Але якщо не будемо обережні, то станемо свідками того, що тисячі йтимуть у цей час до Ворога, тоді як десятки тисяч, яким бракуватиме наснаги для такого кроку, усе ж відвернуть свою увагу від самих себе і спрямують її на вартості й справи, які здаватимуться їм вищими, ніж вони самі. Я знаю, що Ворог ставиться негативно до багатьох із цих справ. Саме в цьому найяскравіше виявляється Його несправедливість. Він часто захоплює людські істоти, що віддали своє життя за справи, які Він вважає негідними на тій потворно софістській підставі, що людські істоти сприймають ці справи як гарні і дотримуються найкращих із відомих їм засад. Подумай також і про те, які небажані смерті трапляються під час війни. Людей вбивають там (і вони знають, що можуть бути вбитими), куди вони йдуть, якщо взагалі належать до прихильників Ворога, підготовленими. Набагато краще було б для нас, якби всі людські істоти помирали в дорогих приватних лікарнях серед лікарів, які брешуть, медсестер, які брешуть, друзів, які брешуть, як ми навчили їх, обіцяючи вмираючому життя, запевнюючи його, що хвороба виправдовує будь-яке потурання своїм слабостям, і навіть (звичайно, якщо наші працівники знають свою справу) ставлячи перешкоди священикові, щоб той не розкрив хворому його справжній стан! А які руйнівні в нашій роботі постійні думки про смерть, котрі так посилює війна. Один із найвипробуваніших засобів — заохочення до самовдоволеної буденності — виявляється недієвим. Під час війни навіть людська істота не може повірити, що вона житиме вічно.
Я знаю, що Струп і решта вбачають у війнах добру нагоду для нападів на віру, але вважаю, що це перебільшення. Своїм людським послідовникам Ворог просто сказав, що страждання становить суттєву частину того, що Він називає Відкупленням; отже така віра, яку зруйнувала війна або пошесть, не варта була зусиль, витрачених на її руйнацію. Я маю на увазі повсюдні страждання протягом тривалого часу — саме такі, які спричинює війна. Звичайно, у даний момент терору, тяжких утрат чи фізичного болю ти можеш захопити свого підопічного, бо його розум тимчасово загальмований. Але я переконався, що навіть у такій ситуації він, звернувшися до Ворога, майже завжди одержує від Нього допомогу.
З прихильністю твій дядько Крутень.
Лист VI
Мій любий Шашеню!
Я радий чути, що вік і фах твого підопічного роблять можливим (але ні в якому разі не обов'язковим) його призов до війська. Нам треба, щоб він був якнайневпевненішим, щоб його свідомість була сповнена суперечливих картин майбутнього, кожна з яких викликає надію або страх. Ніщо так не відволікає людську свідомість від Ворога, як непевність і тривога. Він хоче, щоб люди зосереджувалися на тому, що вони роблять; а перед нами стоїть завдання зосереджувати їхні думки на тому, що з ними станеться.
Твій підопічний, звичайно, підхопив думку, що він повинен сумирно коритися волі Ворога. Ворог розуміє це так, що віруючий повинен терпляче зносити випробування, які випали на його долю, теперішню непевність і тривогу. Саме про це повинен казати: «Нехай буде воля Твоя», — і саме за це щоденне терпіння він одержує свій хліб насущний. Твоє завдання полягає в тому, щоб підопічний не думав про сьогочасний страх, як про свій хрест, а лише про речі, яких він боїться. Хай саме їх сприймає, як свої хрести, які треба нести; хай він забуде, що вони, будучи несумісними, не можуть усі впасти на нього водночас, і хай заздалегідь намагається виховати в собі стійкість і терпіння щодо них усіх. Бо справжня покора одночасно кільком різним гіпотетичним долям майже неможлива, і Ворог не дуже допомагає тим, хто намагається виплекати її в собі. Покори сьогочасному і дійсному стражданню, навіть якщо воно складається зі страху, досягти набагато легше, і Ворог у цьому звичайно допомагає безпосередньо.
Тут діє важливий духовний закон. Я вже пояснював, що ти можеш послабити молитви підопічного, відвертаючи його увагу від самого Ворога і спрямовуючи їх на стан його розуму й свідомості щодо Нього. З другого боку, підопічний зуміє легше побороти страх тоді, коли його свідомість відвернена від предмета, якого він боїться, і спрямована власне на страх, який він сприймає як сьогочасний і небажаний стан своєї свідомості. А коли він сприймає страх як свій хрест, то неодмінно думатиме про нього як про стан свідомості. Виходячи з цього, можна сформулювати загальне правило: в усіх різновидах діяльності розуму та свідомості, які сприяють нашій справі, треба заохочувати підопічного, щоб він зосереджувався на об'єкті, натомість в усіх видах діяльності, які сприятливі для Ворога, звертати увагу підопічного на нього самого. Нехай образа або жіноче тіло притягують його увагу такою мірою, щоб він не міг зосередитися над думкою: «Я входжу у стан, званий ангельським, або в стан, званий хтивим». Натомість нехай на думці «Мої почуття стають дедалі святобливіші й милосердніші» — так зосередиться його увага, що він уже буде нездатний дивитися далі самого себе і бачити нашого Ворога або своїх сусідів.
Що ж до його глобального ставлення до війни, то ти не повинен занадто покладатися на ті почуття ненависті, про які люди так люблять дискутувати в християнських чи антихристиянських часописах. Твого підопічного, звичайно, можна підохотити до помсти, посиливши в ньому мстиві почуття, спрямовані проти німецьких керівників, — і це добре, якщо такі зусилля дають бажані наслідки. Проте здебільшого вони викликають мелодраматичну або міфічну ненависть, спрямовану проти уявних козлів відпущення. Він ніколи не зустрічався з цими людьми в реальному житті — вони для нього невиразні постаті, уявлення про які сформувалося на основі газетних статей. Наслідки такої химерної ненависті дуже часто розчаровують, і зі всіх людських істот — англійці, з цього погляду, найжалюгідніші тюхтії. Це мізерні створіння, які вголос проголошують, що тортури занадто м'яка кара для їхніх ворогів, а потім частують чаєм і цигарками першого пораненого німецького пілота, який з'явиться в дверях.
Щоб ти не робив, в душі твого підопічного завжди буде і зичливість, і злоба. Треба вміло спрямовувати злобу на його близьких сусідів, яких він бачить щодня, а зичливість переносити на віддалені об'єкти — на тих людей, яких він не знає. Таким чином злоба стає цілком реальною, а зичливість великою мірою уявною. Немає ніякої рації збуджувати ненависть до німців, коли в той же час між ним і його матір'ю, його роботодавцем, випадковим зустрічним у потязі зростає згубна звичка добродійності й милосердя. Думай про свого підопічного, як про набір концентричних кіл: внутрішнє (найменше) коло — це його воля, далі середнє коло — це його інтелект, і нарешті зовнішнє (найбільше) коло — це його фантазія. Навряд чи ти зумієш відразу усунути з усіх кіл те, що тхне Ворогом, але повинен безперервно виштовхувати всі чесноти доти, доки вони опиняться в колі фантазії; натомість усі бажані якості треба просувати всередину — в коло волі. Лише тією мірою, в якій вони досягають волі і втілюються у звички, чесноти можуть становити для нас загрозу. (Певна річ, я маю на увазі не те, що людина помилково сприймає як свою волю — свідоме роздратування, плетиво різних рішень, стиснуті зуби, а справжній центр — те, що Ворог називає Серцем). Усі чесноти, змальовані у фантазії, чесноти, які схвалив інтелект, чесноти, які любить сама людина і захоплюється ними, не утримають її на відстані від оселі Нашого Отця Пекла: навіть більше, вони зроблять її ще смішнішою, коли вона потрапить туди.