Тільки крізь нас переходять міста
у непам’ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім
вранці виходиш на площу і все впізнаєш:
липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
До пані Варвари Л.
Натрунний портрет міщанки Варвари Лянґиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату —
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
Спалює мене поїдом жадання єдине:
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
Далі мене знищує пожадання друге:
«З темниці музейної виплинь, королево!» —
горлав би на всю губу з любові і туги
серед міста, опівночі, в товаристві лева.
(Лев зі мною рикав би.) І коли зненацька
ти виникла б на мій голос — ніби на портреті,
загриміла б мені в серці музика вар’яцька
і мене б охопило пожадання третє:
на коліна гупнути, як бугай на страті,
і благати, мов пастир, що записує в секту:
«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
Я люблю твої руки, очі, корсетку,
сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
а також панчохи і черевики.
Я люблю твого тіла великодню паску,
твої лікті і фалди — і все навіки!»
Я схилявся б низько, шептав би п’янко,
цілував би слід кроку твого, Варваро,
край мережива твого, дурна міщанко,
посмітюхо з Ринку, глуха почваро!
Елегія післяноворічного ранку
Це — спроба написати вірш про нас.
Про нашу учту, молоду і п’яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.
Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт.
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі —
ті дві руки у мене на плечах
я пам’ятав і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…
Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз.
…
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті
чи з’їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп’ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п’яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п’яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас
чи то в Прованс — але рушала гори!
Отак ми йшли, немов сліпі у море —
і ти, і я, і всі навколо нас.
ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ
1. «Перший поверх — володіння Цапа…»