1. «Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу»
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка у горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає дихнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до «прози» римуються в мене «сльози».
І лежу мов мішок я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.é
2. «Це столиця держави. Тут досить людно»
Це столиця держави. Тут досить людно.
І не досить зéлено для ботанік.
Хоч насправді це ніби суднó (чи сýдно?),
не так ковчег воно, як титанік.
Досить людно, й тому нестача киснева.
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
Кожен з них, не добігши до брами неба,
має право на прах і на місце в урні.
Я, здається, писав, що вдягаю робу.
Я, крім того, навчився слова «глаголю»,
пити квас, осягати душу народу
і ходити синім від алкоголю,
грати в карти, чифірити (рок до ранку),
пити спирт, розумітися на похміллі,
черевики чистити об фіранку
і тримати душу в чорному тілі,
я навчився божитися, присягати,
розрізняти на смак дукатські, явські,
я навчився нічого не досягати
і плювати в стелю цілком по-графськи,
розглядати дерево як нагоду
для висіння, втілену ще в насінні.
Я тепер як ніде близький до народу.
Покажи цей лист усім в Україні.
3. «Про дівчат. Вони тут не стільки юні…»
Про дівчат. Вони тут не стільки юні,
скільки терті — заграють і Казанову.
Розквітають пізніше — десь так в іюні,
чи то в червні (пробач, забуваю мову).
Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,
вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,
одягаються, правда, достатньо гарно:
так колись одягалися вже в Європі.
Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу
спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,
їм відомо з десяток способів сексу,
які в нас вважаються застарілими.
Пересвідчишся легко — лишень приїдеш,
поведу тебе по ямах, борделях,
тільки вивчи англійську, французьку, ідиш —
співвітчизник їм, як ламаний шеляг.
Українські ж дівчата більш кольорові,
більш південні. Навіть нігті і вії
в них жагучіші. Всі вони чорноброві,
всі порядні й чисті, навіть повії.
Я без них не те щоб надто захирів,
я жену їх крізь сни, мов пастир отари.
На зап’ястях у них синці від ясирів.
Заміж їх беруть солдати й татари.
4. «Українські дівчата музичні. Радо…»
Українські дівчата музичні. Радо
віддаються в траві, особливо влітку.
Садять ружі, малюються на свічадо,
по обіді в неділю читають Квітку-
Основ’яненка, в церкві співають хором.
З них сопрано — перші, контральто — другі.
Тютюном не бавляться, мають сором,
ліпше від мулаток танцюють буґі, —
українські дівчата пластичні, здатні
відлетіти в темряву, мов комети
або ангели. Українські дівчата м’ятні,
їм властива віра в чари косметик
і в науку ночі — не скажу «грішну»,
не скажу «чаклунську» й тобі не раджу.
Вони здатні знадити навіть Крішну,
тлустого небесного магараджу.
Спогади про них — то дурне зілля,
із отрут і єлею здобуте. Дивен
смак і дух його, палений, мов Поділля, —
спів і плач літаючих сотниківен.