херувими сонні, а в ніч — як море,
по якій навряд чи спроможні трії
мандрівні царі, подолавши гори,
своєчасно встигнути до Марії.
Це, однак, не значить, що все даремно,
всі прогнози, прикмети цілком опуклі.
Попри те, що зимно, і те, що темно,
неминучим є чудо, скажімо, в Дуклі,
чи де-небудь. Це, як і з’ява комети,
як сама зоря, що провадила, пасла
пастушків, ягнят, як і всі предмети
все збувається: Йосиф, яскиня, ясла,
коляда збувається, сіно, свічка.
А проте лише у вертепній скрині,
до якої доступ і вхід крізь вічка,
бо насправді нема яскині. Нині
я, здається, готовий прийти з дарами,
хоч діряво в кишенях, а в небі сіро.
Тут мене ловили вітрини, брами.
Треба їхати. Може, сконає Ірод.
17. «Із останніх новин: сиджу й ворожу…»
Із останніх новин: сиджу й ворожу
на І Цзіні, гортаю окультну пресу,
вліз в якесь товариство, здається, в ложу —
ніби в лажу, справили чорну месу —
нецікаво. Втім викликали духів.
Потім хтось із Німців, здається, Шиллер,
тарілки побив (а пляшок не рухав).
Я пішов. Уночі мені снився трилер,
хоч останнім часом лиш еротичні
сновидіння маю, пускаю соки —
це приємно. Панни у снах дотичні
до поривів чистих, палких, високих.
По обіді дідько надніс Серьожу —
це такий, що миє клозети, хронік.
Мав до хліба. Питався, на що ворожу.
Протринділи з ним, як бійці у схроні,
аж до смерку. Солодка розмова дружня!
При вині стаємо усі братами.
Він пішов, забравши своє оружжя —
всякі відра, мітли, щітки з дротами,
він пішов у ніч, він пусту склотару
теж забрав, мерзотник. Пішов він на хер!
А в мені хтось тужно терзав гітару.
Семенко сказав би, що парикмахер.
18. «Про театри, цирки та іподроми…»
Про театри, цирки та іподроми
не писав тобі ані слова. Й не буду.
Є вагоміші драми, себто погроми:
на прохання люду повісять Юду
чи каструють Будду (яка різниця?)
на вимогу нарсуду в ніч солов’їну.
Я щодня тут їжджу попри в’язницю.
Мене вчать любити всю цю країну.
Мене вчать: найменша сльоза дитяти
важить більше, аніж усі Бутирки,
взяті разом з Луб’янкою. Слід читати
епілептиків. Небо з-поза кватирки
є тотожним небу з-за ґрат. Це рівні
величини в байдужості і красі.
Я тут щодня проходжу попри катівні,
а мене все вчать: Месія, Росія…
Вчать мене: свобода — лише хвороба,
щось таке, як сифіліс або навіть —
як червінка. Зрештою, це оздоба
до в’язниці, якою натхненно править
сам народ і сам же сидить завзято,
як спортсмен, зацікавлений у режимі.
Шапки знято. Голови стято. Свято.
Це коли в божевільнях сплять одержимі.
19. «Ветерани, що пишуть вірші, скарги…»
«Ветерани, що пишуть вірші, скарги,
одаліски, що поночі йдуть на лови,
аноніми, що вкупі становлять черги,
франкмасони, що в’ють павутини, змови,
пушкіністи, твердим розчулені знаком,
патріоти, над пійлом пониклі в думах,
юнаки, що б’ють або ставлять раком,
пияки, що знаються на парфумах,
росіянки пишні, з яких купецьке
випирає щоками, грудьми, задами,
кавалери їхні, також опецьки,
імбецили з рисами далай-лами,
всяка інша потолоч, інше дрантя,
всі на світі раси, народи, люде!
Я втомився від кремлівських курантів.
Прощавайте, завтра мене тут не буде.
Прощавайте, всі! І ти, круглолиций,
що згори, як манну, даруєш укази.
Я, можлива здобич твоїх міліцій,
я боюсь, що вони застосують гази.
Прощавайте, храмів хрести щербаті,
під якими тужив я і вив совою!»
Ці слова я не викричав на Арбаті —
десь вони замерзли понад Москвою.